У вівторок, 30 жовтня, павлоградці провели в останню путь 32-річного бійця АТО Сергія Норіка, який добровільно пішов із життя в суботу, 27 жовтня. Сергій був уродженцем село Зоря Константинівського району Донецької області. Але останні 4 роки мешкав в Павлограді. Він пішов захищати нашу країну ще на початку війни, у 2014 році, в складі добровольчого батальйону «Донбасс». Разом із своїми побратимами він потрапив у вогняне кільце Іловайського котлу, в полон. Але звідти вирвався, правда, із важкими пораненнями. Його привезли до Павлоградської міської лікарні № 4, де і прооперували. В той час у цій лікарні лежало понад 30 поранених бійців АТО, які теж вийшли з-під Іловайську. Тодішня головна лікарка Марина Костюкова кинула клич з проханням допомогти цим хлопцям – хто чим може. Люди відкликнулись одразу, їхали зі всього Західно-Донбаського регіону, відвідували лікарняні палати, привозили бійцям карточки поповнення рахунку, носки, теплі речі, спортивні костюми, різноманітні харчі. Приїжджали до поранених хлопців і волонтери, і їхні військові побратими. Усі хлопці були дуже здивовані, та, навіть, приголомшені тим, що до них виявляють на Павлоградщині таку повагу та турботу. Саме тоді Сергій, у якого був через свою проукраїнську позицію конфлікт із родичами, і вирішив залишитись в нашому гостинному місті. Він жив і працював в Павлограді, жив із дівчиною у цивільному шлюбі. Але 27 жовтня 2018 року його життя обірвалося… Точніше, він сам вирішив скоротити собі віку через повішання, бо, мабуть, не витримав життєвих труднощів та жорстокої буденності. Попрощатися із Сергієм у вівторок, 30 жовтня, до будинку по вулиці Західнодонбаський прийшли його побратими, ветерани АТО, волонтери, депутати міської ради та представники міської влади. Про те, як останнім часом жив Сергій розповіли його друзі та товариші по службі. «Він із самого початку переживав за долю України. Був Патріотом з великої літери. Жив із матір’ю та вітчимом в Донецькій області. Стояв на Майдані в Києві. А в 2014-му, коли почалася ця неоголошена війна, Сергій пішов воювати в батальйон «Донбас» (нині підпорядкований Національній гвардії України – авт.). Він рвався на фронт, у бій. Ми служили разом із ним в одному батальйоні з червня 2014 року, обидва були в полоні, виходили з-під Іловайську з оточення, були поранені. Тоді, наприкінці серпня, його відвезли у Павлоградську міську лікарню № 4. І навіть після виписки він хотів повернутися на фронт. Але лікарі заборонили це робити через його поранення. До того ж в такому разі йому потрібно було пройти психоневрологічний диспансер та серйозну реабілітацію. Він залишився мешкати в Павлограді, отримав посвідчення учасника бойових дій. Однак на обліку в нашому місті, як внутрішньо-переміщена особа, не стояв. Перебивався випадковими заробітками. Найшов дівчину. А нещодавно навіть помирився із матір’ю та рідною сестрою, спілкувався із ними. Начебто, життя почало налагоджуватися. Але щось пішло не так…», – каже зі сльозами на очах боєць батальйону «Донбас» Людмила Калініна. Вона не думає, що це був його порив. Каже, що це закономірно, і до цього йшло. «Це підсумок людської байдужості більшості населення. Ось я, наприклад, повернувшись у 2018-му з АТО на мирну територію, в Павлоград, розумію, що ми, атовці, себе тут не знаходимо. Сергій зіштовхнувся тут із такими ж проблемами, як і я. Нам постійно потрібно доводити усім, що ми захищали свою батьківщину. Класно, звісно, махати прапорцями, але коли ми сюди повертаємось, виявляється, що окрім своєї родини, ми нікому не потрібні. Атовці, як зацьковані звірята. Хтось починає пити алкоголь, хтось приймає наркотики, а хтось – скоює самогубство. Бо суспільство нас не приймає. В країні майже не має центрів психологічної реабілітації для бійців», – додає Людмила. У цей же день «госпітальєри» разом із побратимами, волонтерами та його сестрою відвезли тіло Сергія Норіка (та усю ритуальну атрибутику) на його батьківщину – у село Зоря Костянтинівського району Донецької області. Там бійця і поховали з усіма належними почестями – у військовій формі, із прапором України, який Сергій за життя завжди носив із собою. Всі присутні на похороні кричали: «Слава Україні! Героям слава!»… Кріста Офенбах Источник: 5632.com.ua