Як з’ясувалося, легковий автомобіль зіткнувся з металевою опорою. Внаслідок події травм зазнали четверо людей. Одного з потерпілих, 27-річного пасажира автівки, надзвичайники за допомогою спецобладнання деблокували з понівеченого салону та передали медикам. Постраждалим надали необхідну медичну допомогу. Крім того, рятувальники відключили акумуляторну батарею автівки. За фактом події відповідними органами ведеться розслідування.

Зеленський вніс до Ради відповідні законопроєкти Президент Володимир Зеленський вніс до Верховної Ради законопроєкти, які передбачають продовження строку дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації в Україні ще на 90 діб.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на проєкти 16182 і 16183 відповідно.

Згідно з документами, дію особливого правового режиму та мобілізаційних заходів пропонується продовжити ще на 90 діб – до 28 січня 2027 року.

Ініціативи вже передано на розгляд профільних комітетів та ВР. Після позитивного голосування народних депутатів це стане вже 21-м рішенням про продовження воєнного стану від початку повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року.

Що треба знати про мобілізацію та воєнний стан

Воєнний стан – це особливий правовий режим, який запроваджується для забезпечення оборони країни, захисту цивільного населення та критичної інфраструктури від агресора.

Загальна мобілізація передбачає переведення економіки, органів влади та військових структур на функціонування в умовах особливого періоду.

Хто підлягає призову: військовозобов’язані чоловіки віком від 25 до 60 років, придатні за станом здоров’я, які не мають підстав для відстрочки чи бронювання.

Чоловіки від 18 до 25 років підлягають мобілізації лише у виняткових, визначених законом випадках, або можуть приєднатися до лав ЗСУ добровільно за контрактом.

Жінки, які перебувають на військовому обліку, залучаються до служби або робіт з оборони виключно за власним бажанням.

Нагадаємо, в нещодавньому інтерв'ю президент Володимир Зеленський заявив, що хоче зберегти армію чисельністю 800 тисяч військових.

Також ми писали, що Кабмін змінив правила бронювання військовозобов'язаних від мобілізації.

Велике інтерв’ю про дитинство в Ужгороді, чемпіонське “Динамо”, збірну СРСР, Валерія Лобановського та сучасний футбол Йожеф Сабо – один із тих, хто творив історію київського “Динамо” на полі, а згодом продовжив працювати у футболі вже як тренер. У великій розмові зі Sport RBC.UA він згадує непросте дитинство в Ужгороді, перші кроки у футболі, чемпіонські команди 1960-х, виступи за збірну СРСР, роботу з Валерієм Лобановським та власні принципи, яких дотримувався протягом кар’єри. Окремо Сабо говорить про сучасний футбол, підготовку молоді та клуб, який називає своїм.
“Мама була для нас усім”

– Йожефе Йожефовичу, яким хлопчиком ви були? Ви народилися в Ужгороді в непростий час та зростали у великій родині. Які спогади про дитинство залишилися найяскравішими?

– Дитинство припало на воєнні та повоєнні роки. Тоді Ужгород переживав складні часи: змінювалися кордони, змінювалося життя. Нас у родині було багато, а батька я майже не пам’ятаю. Його ще до 1941 року забрали до угорської армії, згодом він опинився в полоні, повернувся в 1947-му, а помер у 1951-му, коли я був малим.

Старші брати були значно дорослішими за мене. Дехто вже працював та приносив зароблені гроші мамі. Вона тримала родину разом, розподіляла кошти, дбала про всіх. Спочатку ми жили у власному будинку, але згодом обставини змінилися, і родина опинилася в казармі – у двох кімнатах. Було важко… Коли згадую маму й братів, досі хвилююся, сльози завжди навертаються. Вони замінили мені батька й навчили дисципліни та відповідальності.

– Коли футбол став для вас чимось більшим, ніж дитячою розвагою? Хто був вашим першим справжнім наставником?

– Ми жили неподалік заводу, біля якого був стадіон. Спочатку я просто бігав там із хлопцями та ганяв м’яча. Згодом з’явився тренер Золтан Дьєрфі. Він узявся за мене серйозно, приділяв багато індивідуальної уваги й учив найпростішого: як правильно бігти, бити по м’ячу, рухатися на полі. Але найважливіше – він привчив мене до дисципліни. Я мав приходити на тренування вчасно й виконувати те, що він вимагав. Навіть коли вже став відомим футболістом, я навідував його в Ужгороді, допомагав, якщо була така потреба. Я пам’ятаю, хто дав мені перші знання, і ніколи цього не забував.

– Чи сумнівалися ви, що зможете пробитися у великий футбол? Адже родині потрібні були гроші, і мама хотіла, щоб ви працювали.

– Я не скажу, що тоді довго розмірковував про майбутнє. Життя було таким, що треба було допомагати родині. Коли я потрапив до юнацької збірної Закарпаття, мама сказала, що футболу досить і час іти працювати. Їй було складно утримувати велику сім’ю.

Тоді Золтан Дьєрфі прийшов до нас додому й переконав маму, що з мене може вирости футболіст. Він пояснив, що в мене є здібності й треба дати мені шанс. Мама погодилася, і після цього я повністю віддався футболу: тренувався щодня. Школу я закінчив не повністю – після сьомого класу навчався у вечірній школі, бо футбол уже займав майже весь мій час.

– Як відбувся ваш перехід із ужгородського “Спартака” до київського “Динамо”?

– Я ще був зовсім молодим та грав за ужгородський “Спартак”. Мене помітили, і зрештою до Києва забрали мене, а також Андрія Гаваші й Василя Турянчика. Усе відбулося дуже швидко: за нами приїхав якийсь генерал, і ми всі разом вирушили до столиці літаком.

Я був наймолодшим у родині, тому мама дуже переживала. Вона навіть приїжджала до Києва, хотіла забрати мене додому (змахує сльозу – прим. автора). Їй було важко відпустити найменшого сина. Але поступово я почав грати, з’явилися заробітки, і я міг допомагати мамі. Так почалося моє доросле футбольне життя.

“У “Динамо” я відчув, що ми можемо бути першими”

– Ви дебютували за “Динамо” в матчі проти лондонського “Тоттенгема” 1 червня 1959 року. Що пам’ятаєте про той день?

– Я тоді ще не до кінця розумів, куди потрапив і що на мене чекає. Приїхав із Ужгорода – молодий хлопець, для якого футбол уже став усім. Пам’ятаю саму гру, темп і те, наскільки багато доводилося бігати. Після матчу до мене, знесиленого, підійшов Юрій Войнов та сказав, що з мене може вийти хороший футболіст. Я запам’ятав ці слова на все життя. Войнов був досвідченим гравцем, виступав на великих міжнародних турнірах, тому його оцінка для мене мала величезне значення.

– У 1961 році “Динамо” вперше виграло чемпіонат СРСР та перервало тривале домінування московських клубів. Як команда повірила у власні сили?

– Тренер В’ячеслав Соловйов постійно повторював нам: “Хлопці, ви найкращі”. У ті роки московські команди мали великий вплив, а до киян часто ставилися як до другорядних. Ми це відчували. Але поступово зрозуміли, що можемо конкурувати й перемагати. У нас були хороші футболісти, сильний характер та велике бажання довести, що Київ теж може бути першим. Для мене те чемпіонство було особливим: воно показало, що “Динамо” здатне змінити звичний порядок у радянському футболі.

Йожеф Сабо у “Динамо” (фото: архів ФК “Динамо” Київ)

– Пізніше команду очолив Віктор Маслов, якого вважають одним із футбольних новаторів. Якими були ваші стосунки?

– Маслов багато змінив у команді, але в нас із ним були серйозні розбіжності. Я був дисциплінованим футболістом: не пив, не курив, і вимагав такого ж ставлення до справи від партнерів. Мене непокоїло, що деякі гравці почали зловживати алкоголем, а це впливало на команду. Я казав про це прямо, сперечався з тренером і, зрештою, вирішив піти.

Можна по-різному оцінювати тренерські методи, але для мене головним завжди були порядок та професійне ставлення до футболу. Мене так виховали мама й брати. Пам’ятаю, як у дитинстві одного разу прогуляв уроки, а вдома мені пояснили, що так робити не можна. Ці настанови залишилися зі мною на все життя.

– “Динамо” тричі поспіль ставало чемпіоном СРСР у 1966–1968 роках. У чому полягала сила тієї команди?

– У нас був сильний склад, але важливими були також характер та взаємна вимогливість. Я часто намагався підбадьорити партнерів. Пам’ятаю матч у москві, грали чи то проти “Спартака”, чи то проти “Динамо”, коли ми програвали після першого тайму в два м’ячі. У роздягальні всі були знервовані. Я сказав: “Хлопці, ми ж команда. Невже не можемо відігратися?”. Після перерви ми вийшли й перемогли – 3:2. Звичайно, я не стверджую, що завжди був єдиним лідером, але не боявся розмовляти з партнерами відверто. Хотів, щоб усі розуміли: футбол не закінчується після невдалого тайму, треба боротися до кінця.

Йожеф Сабо і партнери у 1960-ті виграли чимало титулів (фото: архів ФК “Динамо”)

– Хто з партнерів по «Динамо» справляв на вас найбільше враження?

– Мені дуже подобався Віктор Каневський. Це був технічний центральний нападник із хорошим відчуттям м’яча. Він умів обіграти захисника завдяки фінтам та рухам, а не лише за рахунок швидкості. Хорошим футболістом був і Віктор Серебряников – витривалий, працьовитий, але його кар’єрі заважали особисті проблеми. Можу згадати й інших партнерів, із якими ми багато пережили. Юрій Войнов теж відіграв важливу роль у моєму становленні. Він не просто сказав мені добре слово після матчу – він допоміг повірити, що я можу вирости в серйозного гравця.

Збірна СРСР та чемпіонат світу

– Ви виступали за збірну СРСР, грали на великих турнірах. Наскільки складно було закріпитися в національній команді?

– Конкуренція була дуже серйозною. Я відчував, що футболісту з Києва потрібно доводити свою перевагу особливо переконливо. У збірній було чимало гравців із московських клубів, були й представники інших республік. Водночас це був великий досвід: ти тренувався та грав поруч із найсильнішими футболістами країни. Я вважаю, що мав хороші якості для виступів на міжнародній арені – швидкість, витривалість, готовність багато працювати й не уникати боротьби. На жаль, травми неодноразово заважали мені показати все, на що я був здатний.

– Що найбільше запам’яталося з чемпіонату світу 1966 року?

– Передусім – рівень суперників та сам масштаб турніру. Я почувався добре й вважав, що можу грати на найвищому рівні. Але в матчі проти збірної ФРН я дістав серйозну травму ноги. Пам’ятаю епізод із Францом Беккенбауером: я пішов у підкат, він перестрибував через мене, але все ж наступив мені на ногу – і я отримав перелом. Попри це, я дограв той матч до фінального свистка, оскільки замін тоді не було, після чого вже не міг виходити на поле. Загалом, травми супроводжували мене протягом кар’єри – я був жорстким у боротьбі, не боявся йти у відбір, і часом за це доводилося дорого платити.

– Вам доводилося зустрічатися з легендами світового футболу, зокрема з Пеле. Що відчували в таких матчах?

– Це були зустрічі з футболістами найвищого класу, і кожна давала досвід. У ті роки міжнародні поїздки збірної були зовсім іншими, ніж тепер. Ми перебували під постійним наглядом, самостійно майже нікуди не могли піти. Під час закордонних турне з нами їздили представники КДБ, які контролювали гравців. Зараз важко уявити, наскільки обмеженим було особисте життя футболіста в таких поїздках. Але ми були частиною системи й мусили з цим рахуватися.

– Завершення вашої кар’єри у збірній виявилося непростим…

– З часом я почав втрачати швидкість – а для мого стилю гри це було важливо. Треба чесно розуміти, коли ти вже не той футболіст, яким був у найкращі роки. На кар’єру впливали й травми. Звичайно, я хотів би, щоб усе склалося інакше, але у футболі не можна повернути час.

Відхід із Києва та фінал єврокубка

– Після “Динамо” ви грали за луганську “Зорю”, а потім – за московське “Динамо”. Чи шкодували, що залишили Київ?

– Я людина образлива, і конфлікт із Віктором Масловим сильно на мене вплинув. Я перейшов до “Зорі”, де ми добре виступали й могли боротися за найвищі місця. Згодом мене кликали повернутися до Києва, але я відмовився. Мені було важко переступити через образу. Пізніше до мене приїхали Лев Яшин та Віктор Царьов, сказали, що мене хоче бачити в московському “Динамо” Костянтин Бєсков, і я погодився на переїзд. Але у москві мені довелося жити в готелі, без сім’ї, тож із часом я зрозумів, що цей етап добігає кінця.

– У 1972 році московське “Динамо” дійшло до фіналу Кубка володарів Кубків, де зустрілося з шотландським “Рейнджерс”. Як ви згадуєте той матч?

– Перед фіналом я висловлював тренеру Костянтину Бєскову свої сумніви щодо одного з рішень у складі – зокрема, мене переводили в центральну вісь, а на місце центрального захисника мав виходити Володимир Долбоносов. Усі розуміли, що суперник сильний у верховій боротьбі, а наш центрбек, м’яко кажучи, не дуже добре грає головою. Але тренер свого рішення не змінив, й у підсумку матч склався для нас невдало: ми поступалися, пропустивши три м’ячі до початку другого тайму (причому два з них – якраз через Долбоносова), потім скоротили відставання до одного м’яча й наприкінці дуже тиснули.

До фінального свистка залишалося хвилин сім (враховуючи доданий час), коли на поле масово вибігли фанати “Рейнджерс”. У підсумку матч було зупинено, і залишено в силі рахунок на користь шотландців. Пам’ятаю, їм трофей навіть у роздягальні прямо там вручили… Звичайно, прикро було, але ми нічого не змогли вдіяти.

Загалом же я поважав Бєскова, але не боявся сказати йому, якщо вважав, що рішення було неправильним.

– Коли ви зрозуміли, що час завершувати кар’єру?

– Я втомився. У мене була сім’я, діти, а я жив у москві в готелі. Та й фізично вже не міг грати так, як раніше. Треба вміти вчасно зупинитися й визнати, що швидкість та сили вже не ті. Я вдячний футболу за все, що він мені дав. Не можу сказати, що шкодую про кар’єру. Я завжди намагався грати чесно, багато працювати й бути корисним команді.

Тренерська робота, «Динамо» та збірна України

– Як ви готувалися до тренерської роботи?

– Ще під час виступів у москві я пішов на тренерські курси й отримав диплом. Пізніше продовжував навчатися, відвідував заняття, слухав лекції. Також ми їздили до Нідерландів, дивилися футбол, спілкувалися з місцевими фахівцями. Я розумів: якщо хочеш тренувати, потрібно постійно вчитися, а не покладатися лише на досвід гравця.

– Що було найважчим у роботі тренера?

– Найважче – контролювати себе. Коли команда програвала, я навіть не завжди відразу заходив до роздягальні. Мені треба було пройтися коридором, заспокоїтися, “остигнути”, й лише потім говорити з футболістами. Я міг бути дуже вимогливим, але розумів, що не можна принижувати гравця й говорити все, що спало на думку, в момент злості.

Для мене основою завжди була ігрова дисципліна. Якщо партнер відкривається на вільному місці, його треба побачити й віддати передачу. Якщо футболіст не рухається після пасу, не пропонує себе знову, команді важко створювати моменти. Цього я вимагав і від себе під час кар’єри, і від гравців, уже коли став тренером.

– На початку 1990-х ви очолили “Динамо” в уже незалежній Україні. Що вважали найважливішим у побудові команди?

– Потрібно було зібрати футболістів, які підходили команді, і створити колектив із чіткими вимогами. У кожного клубу є основний склад та запасні гравці, але місце в команді не може бути гарантованим без роботи. Я дивився на техніку, фізичну готовність, розуміння гри та ставлення до дисципліни. Мені важливо, щоб футболіст умів діяти в один-два дотики, бачив поле, розумів, коли віддати пас, а коли загострити гру. Технічні здібності самі по собі нічого не гарантують, якщо гравець не працює на команду.

– Ви неодноразово поверталися до “Динамо”. Чому клуб знову звертався саме до вас, коли потрібно було терміново змінювати тренера?

– У клубі знали мене, мої вимоги й те, як я працюю. У певні моменти команді потрібен був тренер, який міг швидко взяти на себе відповідальність. Я не завжди прагнув повертатися на тренерську лаву, але якщо клуб звертався, то розумів, що від мене очікують результату й порядку.

Йожеф Сабо в часи тренерської роботи (фото: ФК “Динамо”)

– Ви працювали й зі збірною України на початку її історії. Якою була та команда?

– Ми намагалися зібрати сильних українських футболістів та створити команду, здатну конкурувати на міжнародному рівні. Були гравці з хорошими якостями. Наприклад, Віталій Косовський вирізнявся швидкістю й міг загострити гру з флангу… У відбірних матчах нам неодноразово бракувало зовсім небагато. Я досі вважаю, що в деяких зустрічах суддівські рішення впливали на результат. Але тренер має аналізувати й власну роботу: не можна пояснювати все лише зовнішніми обставинами.

– Якими якостями, на вашу думку, має володіти молодий футболіст?

– Насамперед технікою, швидкістю мислення та фізичною готовністю. Особливо це стосується центральних півзахисників: вони мають уміти і відбирати м’яч, і починати атаку, і підключатися вперед, і завдавати ударів. Важливо не просто віддати пас, а відкритися, запропонувати себе знову, побачити продовження комбінації.

Водночас я не вважаю, що колишній футболіст може відразу очолити команду лише завдяки своєму імені. Тренерської майстерності потрібно вчитися. Треба проходити етапи підготовки, слухати інших, набиратися досвіду й розуміти, як працювати з людьми.

Лобановський, сучасний футбол та «Динамо» сьогодні

– Ви були близько знайомі з Валерієм Лобановським. Якими були ваші відносини?

– Ми дружили ще до того, як він поїхав працювати до “Дніпра”. Лобановський був людиною непростою, упертою, але ми могли відверто говорити про футбол. До речі, я познайомив його з майбутньою дружиною Адою… Згодом, коли ми обидва працювали тренерами, я часто радився з ним. Він міг підказати, як краще організувати команду, як підготуватися до суперника.

При цьому завжди наголошував: “головний тренер – ти, і саме ти відповідаєш за результат”. Це була правильна позиція. Лобановський мав виняткове футбольне чуття й багато розумів у грі. Так, його тренувальні навантаження були дуже важкими, але команда під його керівництвом грала на високому рівні.

– Що найбільше змінилося у футболі від ваших часів до сьогодні?

– Змінилися швидкості, фізична підготовка, мислення. Сучасний футболіст має швидко приймати рішення, грати в один дотик, постійно рухатися й брати участь як в атаці, так і в обороні. Сьогодні команда повинна захищатися та атакувати всією командою. Мене засмучує, коли футболіст віддає передачу й зупиняється, не відкривається знову або не бачить партнера у вигіднішій позиції. У футболі важливо не просто володіти м’ячем, а розуміти, що робити далі. І, звичайно, потрібна ігрова дисципліна.

– Ви часто критикуєте сучасний український футбол. Що непокоїть вас найбільше?

– Найбільше – підготовка молодих футболістів. Мені здається, що багатьом бракує техніки, фізичної готовності та розуміння гри. Водночас треба пам’ятати, що в Україні триває війна. Частина дітей та підлітків виїхала за кордон, тренується в інших країнах, і це впливає на розвиток нашого футболу. Ми маємо думати про тренерів, дитячі школи, умови для підготовки та про те, як повернути молодь до українського футболу після завершення війни. Без системної роботи з юними гравцями сильна національна команда не з’явиться сама собою.

– Ви стежите за “Шахтарем” та європейським футболом. Що вважаєте показовим у сучасній грі?

– У “Шахтаря” є талановиті молоді бразильці. Коли вони грають у єврокубках, видно, наскільки серйозно ставляться до кожного епізоду: швидко повертаються після втрати м’яча, допомагають обороні, працюють на команду. В українському чемпіонаті інколи можна побачити, як футболіст після втрати м’яча зупиняється – але в єврокубках такого не пробачають. Мені подобається футбол, у якому є швидкі флангові атаки, обіграш один в один та сміливість загострювати. Але все це має поєднуватися з дисципліною.

– Що для вас сьогодні означає київське “Динамо”?

– Це мій клуб. Я за нього переживаю й хочу, щоб він знову грав на високому рівні. Я бачив різні покоління “Динамо”, знаю, скільки праці стоїть за великими перемогами. Клуб має зберігати свої традиції, але водночас постійно розвиватися, виховувати футболістів та давати їм правильну підготовку.

– Яким би ви хотіли залишитися в пам’яті людей?

– Я хочу, щоб пам’ятали, що я завжди віддавав футболу все, що міг. Я грав за “Динамо”, за збірну, працював тренером та намагався робити свою справу чесно. Звичайно, були невдачі, були матчі, у яких нам не щастило. Але я ніколи не виходив на поле з думкою, що можна не боротися. Футбол дав мені дуже багато. Я вдячний своїй родині, тренерам, партнерам та всім людям, які допомогли мені пройти цей шлях. А головне – я й досі переживаю за “Динамо” та український футбол.

Юрій Громов, спеціально для Sport RBC.UA.

Деталей у Вашингтоні не розкривають. Але про Путіна Джонсон висловився чітко Адміністрація Дональда Трампа планує тристоронні переговори щодо завершення війни Росії проти України і, за власною оцінкою, вже дуже близька до них.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на інтерв'ю спікера Палати представників США Майка Джонсона, яке наводить Bloomberg.

Спікер розповів, що на вихідних говорив із президентом Дональдом Трампом і держсекретарем Марко Рубіо. Саме від них він дізнався про плани Вашингтона.

“Вони працюють над тим, щоб покласти край” війні Росії проти України, – сказав Джонсон.

За його словами, США хочуть провести тристоронні переговори. “Вони вже на порозі цього”, – наголосив спікер.

“Тут багато складових, і адміністрація робить усе можливе, щоб завершити цей конфлікт”, – додав він.

Водночас Джонсон застеріг від довіри до Кремля. “Російському диктатору Володимиру Путіну не можна довіряти, і ми маємо ставитися до нього відповідно”, – заявив він.

Москва заявляє про готовність повернутися до переговорів. Після зустрічі з Віткоффом у Петербурзі 21 жовтня Путін погодився відновити тристоронній формат. За даними Кремля, переговори можуть початися після 10 листопада, а помічник Путіна Юрій Ушаков називав іншу дату – після 4 листопада.

Спецпосланець Трампа Джаред Кушнер нещодавно заявив про обнадійливий прогрес, а сам Трамп – що завершення війни зараз ближче, ніж будь-коли. За даними ЗМІ, президент США хоче, щоб Зеленський і Путін підписали мирну угоду на саміті G20 у грудні у Флориді.

Митниця зупинила вантаж через закон 1950-х років. Що було далі? Норвезький депутат Петер Фреліх разом зі своєю організацією нелегально переправив в Україну дрони з тепловізорами. Після цього Норвегія змінила правила, і тепер громадяни можуть відправляти Україні цивільні дрони.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на Aftonbladet.

Фреліх – депутат норвезького парламенту від Консервативної партії. Разом з організацією “Вільна Україна” він намагався відправити в Україну партію дронів із тепловізійними камерами. Однак вантаж зупинила норвезька митниця: за законом, ухваленим ще в 1950-х роках, це було незаконно.

Тоді депутат звернувся безпосередньо до уряду. Він наголошував, що ситуація критична і зволікання може коштувати життя українським військовим.

Організації все ж вдалося якимось чином доправити дрони в Україну. Наступного дня уряд Норвегії пообіцяв пришвидшити розгляд питання. Зрештою правила змінили, і тепер норвежці можуть законно відправляти Україні цивільні дрони.

Сам Фреліх не шкодує, що порушив закон.

Норвегія останнім часом стала одним із майданчиків для мирних переговорів щодо України. 20 жовтня спецпосланець президента США Стів Віткофф вирушив до Норвегії на переговори із Зеленським та європейськими лідерами, а після цього зустрівся з російським диктатором Володимиром Путіним.

Наприкінці вересня країна виділила мільйони на пошук і повернення українських дітей, яких Росія незаконно депортувала.

Колишній президент попередив, що чекає країну до весни. Про що йдеться? На парламентських виборах у Сербії 25 жовтня, за попередніми даними, перемагає опозиційний “Студентський список”, що виник на хвилі масових антиурядових протестів. Він може отримати від 135 до 140 із 250 мандатів.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на заяву лідера списку “Об'єднана Сербія” Александара Вучича, яку наводить сербський телеканал N1.

“Результатів у нас немає, багато хто буде здивований, а ви зрозумієте, скільки дехто брехав. Але на основі стратифікованої вибірки зрозуміло, що ми ці вибори програли”, – заявив Вучич, який донедавна обіймав посаду президента Сербії.

Для більшості в парламенті потрібно 126 мандатів, тож “Студентський список” зможе сформувати уряд самостійно. У штабі переможців уже святкують, а їхні прихильники збираються в центрі Белграда.

Вучич наголосив, що його список переміг серед сербів у регіоні: у Республіці Сербській, Чорногорії, Північній Македонії і на Косові.

Вучич привітав переможців, але назвав їх “виконавцями брудних робіт”, які, за його словами, діяли за чужим задумом, щоб повалити суверенну країну.

“На якийсь момент вам це вдалося. Надовго? Побачимо”, – сказав він.

Він також іронічно привітав відому сербську правозахисницю Наташу Кандич, заявивши, що “перемогла її політика” за величезної підтримки з-за кордону.

Найгучнішим стало попередження Вучича щодо зовнішньої політики.

“До березня чи квітня у вас запровадять санкції проти Російської Федерації. Вони зроблять усе те, про що не хотіли вам казати”, – заявив він.

Вучич запевнив, що як колишній президент поводитиметься відповідально, бо не хоче заворушень і сутичок. Водночас пообіцяв продовжити боротьбу: “Ніхто нікуди не тікатиме”.

Дострокові вибори Вучич призначив ще 9 вересня, коли розпустив парламент Сербії. Він зробив це на тлі тривалих антиурядових протестів, які почалися після трагедії в Нові-Саді у 2024 році: там обвалився навіс залізничного вокзалу, загинули 16 людей. Саме з цих протестів і виріс “Студентський список”.

Наприкінці вересня, 27-го, Вучич пішов у відставку з посади президента. Він пояснив, що хоче йти на вибори як звичайний громадянин, і очолив список “Об'єднана Сербія”.

Жоден зі сценаріїв досі не реалізували Україна була готова зупинити удари по російських НПЗ, як того вимагала від неї команда президента США Дональда Трампа, однак лише у разі реалізації одного із трьох сценаріїв.

Про це заявив український президент Володимир Зеленський, повідомляє РБК-Україна з посиланням на інтерв’ю для ведучої “ТСН.Тиждень” Алли Мазур.

Глава держави наголосив, що атаки ЗСУ на ворожі НПЗ не могли вплинути на світові ціни. На цьому тлі він нагадав, що частка РФ у світовому експорті дизелю становить лише 2%. Решта 98% припадає на інших експортерів.

“А як можна досягти з росіянами енергетичного перемир'я? Або щоб тебе ненавиділи, але хоча б поважали як ворога. І вони повинні поважати Україну, нашу силу. Він (Путін – ред.) робить нам дуже боляче, і ми відповідаємо. Це питання справедливості”, – пояснив Зеленський.

Він також зауважив, що навіть з цієї ситуації були реальні варіанти виходу, які запропонували американській стороні.

Однак жоден із цих сценаріїв не був реалізований. Саме тому Україна продовжує бити по російських НПЗ.

“Я сказав: якщо ви хочете, щоб ми не били по дизелю, НПЗ, тоді хай вони (росіяни, – ред.) не б'ють по нашій електриці. Це справедливо. Енергетичне перемир'я. Другий варіант – ви відкриваєте Starlink над РФ, ми показуємо вам місця, де є пускові балістичних ракет. Ми хочемо їх знищити. Третій варіант – якщо ви нам не відкриваєте Starlink, а це залежить тільки від вас, і сказали, що Маск не хоче, тоді дайте нам те, що залежить не від Маска і не від Путіна, – ракети для Patriot”, – розповів Зеленський.

Однак, як зазначив президент, станом на сьогодні Україна нічого не отримала. Ба більше, ситуація навіть погіршилася: США скасували частину санкцій проти РФ, а швидкість Starlink знизили.

“Тому й реакція відповідна – боремося за своє життя”, – підсумував Зеленський.

До речі, раніше Зеленський оголосив, що хоче зберегти армію чисельністю 800 тисяч військових.

Окрім того, глава держави назвав сигнали, які підтвердять намір Путіна закінчити війну.

Про що саме йдеться? Дії та рішення російського диктатора Володимира Путіна можуть продемонструвати його готовність або небажання завершувати війну проти України.

Про це заявив український президент Володимир Зеленський, повідомляє РБК-Україна з посиланням на інтерв’ю для ведучої “ТСН.Тиждень” Алли Мазур.

Журналістка поцікавилася у Зеленського, що саме повинен зробити глава Кремля, щоб з'явилася віра в те, що він дійсно хоче зупинити кровопролиття.

За словами президента України, насамперед ідеться про енергетичне перемир'я як перший крок.

“Це сигнал. Якщо його немає – тристороння зустріч на рівні лідерів”, – наголосив Зеленський.

На переконання глави держави, така зустріч дійсно може відбутися.

Водночас Зеленський заявив, що рішення Путіна відновити мирні переговори з Україною ще не означає, що Кремль дійсно їх відновить.

Цілком можливо, російський диктатор лише вдає, що готовий до діалогу, щоб заспокоїти президента США Дональда Трампа.

“Говорити про результат треба не “до”, а “після” відповідної зустрічі. Що там зараз відбудеться? Які можуть бути ескалаційні речі на Близькому Сході? Чи буде ця зустріч в Абу-Дабі, чи, може, вона буде в Європі? Ми подивимось”, – заявив Зеленський.

Раніше РБК-Україна розповідало, що Зеленський розкрив зміст документа, який спецпредставник президента США Стів Віткофф передав Путіну.

Окрім того, глава держави застеріг Вашингтон від скасування санкцій проти РФ лише заради проведення переговорів.

Усі головні тези з інтерв'ю Зеленського про “червоні лінії” та мирні переговори можна дізнатися в нашому матеріалі.