Олексій розповів про пропозиції піти в політику та пояснив, як повні театральні зали допомагають закривати мільйонні потреби ЗСУ

Олексій Гнатковський – актор театру та кіно, театральний продюсер і волонтер, який здобув загальнонаціональну любов після ролі у фільмі Олеся Саніна "Довбуш". Поєднуючи активну гастрольну діяльність із благодійністю, він акумулює кошти з вистав на потреби ЗСУ, обирає відповідальність замість суспільного інфантилізму та закликає до єдності всередині країни.

В інтерв'ю для Wave RBC.UA Олексій Гнатковський розповів про власне сприйняття війни, ризики суспільного розколу та мовне питання, міркував щодо готовності до політики та власні червоні лінії в професії, а також поділився деталями сімейного партнерства й виховання двох синів.

Головне з інтерв'ю:

• Актор вважає закиди про власну зайнятість чи втому недоречними на тлі жертв військових, а також закликає українців відмовитися від інфантилізму та готуватися до складного й тривалого протистояння.
• Головною метою ворога зараз є зіткнення українців за лініями "фронт-тил" чи на мовному ґрунті, тому суспільству важливо витримувати напругу, триматися єдиного орієнтира – Сил оборони – та проявляти повагу й любов одне до одного.
• Маючи політологічну освіту, Гнатковський розуміє складність і компромісність політичної системи, але не виключає своєї участі в ній у майбутньому, адже вважає, що свідомі українці мають брати керівництво державою у власні руки.
• Актор відмовляється від кінопроєктів із сумнівною ідеологією чи бюджетом, надаючи перевагу театру, адже повні зали на виставах дають змогу акумулювати прибуток для власного фонду на допомогу війську.
• Разом із дружиною, яка очолює благодійний фонд і бере на себе складну логістику, актор будує стосунки на принципах рівноправного партнерства. У вихованні синів він робить акцент на щирій любові, спільній молитві та розмові "по-дорослому" через пояснення причинно-наслідкових зв'язків.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі "Wave РБК-Україна".

– Я стежу за вашими виставами, за зайнятістю. Як ви витримуєте такий ритм життя?

– Відійдімо від мене й побачимо всю картину, яка зараз є в Україні. У нас війна. У нас зараз іде протистояння між тим, чи ми будемо взагалі, чи не будемо.

І якщо порівняти ритм життя, зайнятість і всі ці речі, яким ми щойно надали ваги, порівняти з тим, що відбувається на фронті, як хлопці та дівчата роблять свою роботу, віддають зусилля і жертви неодноразово, то питання моєї зайнятості відходить на далекий план і стає настільки невагомим і незначущим.

Знаєте, чому я так кажу: кожен із нас може мати такий кут зору, такий вектор зору. Або ми дивимося тільки на себе, або ми розплющимо очі та побачимо картину загалом. Якщо ти бачиш загальний контекст, в якому ми живемо, питання, які не мають такої великої ваги, відпадають самі собою. Зокрема, і мій графік, моя зайнятість.

Але кожен на своєму місці зі свідомих, притомних людей, які розуміють, заради чого це. Ми мусимо тримати країну, бо нас будуть роз'єднувати, нам будуть вкидати дуже багато, і вже вкидається.

Уявіть, що далі буде: нас будуть намагатись стикати між собою. Бачите, раніше було зіткнення "схід-захід". Тепер, коли ворог нарешті зняв усі маски й ми бачимо, що це за дрантя стоїть, ми розуміємо, що немає різниці між сходом і заходом. Тепер робитимуть "фронт-тил", якийсь розкол на мовних основах чи будь-якому іншому ґрунті, який може нас розколоти. Тому наше завдання – бути разом.

– На ваш погляд, що саме зараз роз'єднує українців і що ми можемо з цим зробити? Чому нас це бентежить і турбує?

– Дивіться, не що перше, а хто. Москалі. Вони працюють тут, в Україні, також дуже багато є агентурних речей, які навмисне роблять так, щоб нас здолати та знищити.

Є один фактор, який об'єднує всю Україну, – Сили оборони, військо. Військо об'єднує всіх. Обов'язково в кожному кутку України, в кожній сім'ї хтось воює, а якщо не в сім'ї, то в родині точно. Тому це те, що об'єднує.

Питання мови будуть використовувати, щоб роз'єднати нас. Питання церков ми, слава Богу, вже офіційно вигнали з нашої країни ту сатанинську секту – Московський Патріархат. Тепер треба тільки довести це до кінця фізично.

Якщо ми бачимо, за що ми можемо бути злісні одне на одного, треба видихнути й зрозуміти, кому це буде корисно. Навіть як у сім'ї: люди сваряться між собою, мама з татом, чи на дітей, чи якесь непорозуміння між собою, але щоб жити далі, їм треба бути разом.

Коли маєш голову на плечах, можеш дати цьому раду, порядок. Кому це буде вигідно, браття і сестри, якщо ми будемо між собою ворогувати?

– Звичайно, ми розуміємо, кому може бути вигідна роз'єднаність. Але водночас, якщо кожна людина це усвідомить, та несправедливість, з якою вона зіштовхується, вона ж нікуди не зникне.

– Несправедливість – так, це інше питання. Несправедливість об'єктивна. Розумієте, вона є, і в нас зараз дуже великий запит у суспільстві на справедливість. І цю несправедливість дуже багато людей уже відчувають і відчуватимуть ще більше.

Як жити тій дружині, яка втратила чоловіка, і спілкуватися з тією, яка не втратила? Як в одне материнське серце можна вмістити такий величезний дисонанс, коли в однієї в той самий день син гине на війні, а в той же день чи через кілька днів у його брата народжується син? Як уся наша країна може вмістити одночасно стільки горя і стільки радості, бо й радості в нас багато.

Якщо ми раптом не будемо помічати радість, брати й сестри, то ми збожеволіємо, просто з'їдемо з глузду і помремо буквально. Якщо в житті не буде радості, ми помремо. Це не метафора, це буквально.

І ця радість є, в кожній миті вона є. Вона є, бо люди закохуються, одружуються, займаються сексом, народжують дітей, і в той самий час, у тому самому відсотку хтось втрачає тата. І як це все вмістити в одного? Якось треба втулити, якось треба з цим жити.

Олексій Гнатковський (фото: Wave RBC.UA)

– Я бачу конфлікти через дрібниці. І розумію, чим це викликане, особливо у Києві, зараз, коли люди всі на нервах, усі на певному страху. І мені стає страшно подумати, а що буде, коли, наприклад, війна в якійсь формі завершиться і коли ці емоції вибухнуть? Коли ми всі нібито зможемо видихнути, що станеться з нами потім?

– Є два варіанти. Дивіться, якщо ми будемо інфантильними – наша проблема інфантилізм, розумієте, дитячість. Ви навіть питання так ставите – що буде потім. З цим треба працювати.

Є два рівні, як мінімум, з якими треба працювати. Перший – державний рівень. Створюються програми, якась стратегія й тактика подолання цих соціальних навантажень. Це державні програми, які мають працювати з суспільством. Яким чином держава має говорити з суспільством – як з дорослими людьми, не як з дітьми, не "шашлики в травні".

Якщо ми усвідомлюємо причини й готові брати на себе відповідальність за наслідки, тоді це доросла розмова. Ми маємо нарешті бути дорослими в нашій країні. На цих емоційних історіях величезна спекуляція. Це інфантилізм, а ми маємо бути дорослими людьми.

У нас буде велика напруга, вона вже є і буде. І це не тому, що хтось добрий, хтось поганий, а тому, що так працює система: коли люди на війні, у них відбувається дуже багато зміщень цінностей. Якщо ці цінності в них не будуть зміщені, вони загинуть. Тобто люди виживають – на фронті, в тилу, під бомбардуванням. Це теж зміщення цінностей, зміщення розумінь.

Це не означає, що в державі відбуваються якісь сутички, бо хтось когось не розуміє, тому що вони погані люди. Ні, це люди на грані виживання. Тому усвідомлюємо це.

Бачиш, що людина зараз має нервовий зрив, – по-перше, кожен має розуміти й вивчити, як поводитися в таких ситуаціях. Це елементарний базис, елементарні правила поведінки в суспільстві, яке воює. Це треба знати, вивчити. Ніхто тобі не прийде й не скаже, ти маєш сам поцікавитися, як це зробити.

Держава повинна готувати свій народ, доросле суспільство, по-дорослому говорити з людьми. А ми всередині – це зовні держава, а всередині кожен із нас теж має приготуватися і зрозуміти, як діяти. От Україна буде українською – тоді буде перемога.

– А що ви владаєте в це поняття?

– Коли ми будемо мислити українською мовою, коли ті території, які захоплені в голові, звільняться, коли ми будемо вільні, коли нам буде соромно говорити російською. Та нехай собі говорять удома хтось, хто хоче, але ти робиш щось, щоб Україна перемогла в цій війні.

– Я, до речі, не зовсім підтримую тезу, що нехай люди говорять удома російською, бо воно ж усе одно вийде за межі дому.

– Батьки, які одразу не вчать дітей українською, прирікають їх щонайменше на великі складнощі. Тому що Україна має українську школу, українські виші й усі інституції будуть україномовними. Якщо хочеш, щоб дитина добилася успіху в цій країні, була успішною, вона так чи інакше розмовлятиме в усіх цих закладах українською мовою.

Так само, як наші виїжджають за кордон, чи україномовні, чи російськомовні, і дуже швидко опановують іспанську. Чомусь там щелепа не ламається, а тут ламається.

Ці діти матимуть труднощі, буквально, і шкода, бо та дитина не винна, вона добра дитина і виросте доброю людиною. Дай своїй дитині майбутнє легше, допоможи їй. Треба вкладати в дітей, у їхню освіту, бо це майбутнє, чим краще освіта, тим краще дитині.

Чому я кажу, що хай говорить, тому що якщо ми будемо зараз обмежувати чиюсь свободу, волю, то нам скажуть, що ми падлюки. Але питання обмеження – це питання прерогативи держави. Держава мусить регулювати це законодавчо.

А ми з вами маємо допомогти людині перейти з "псячої мови" на людську. Негативним ставленням ми не допоможемо.

Допомога, знаєте, що передбачає? Любов. Любов має бути в цьому. Якщо ти простягнеш руку і скажеш: "Я тебе люблю", людина простягне тобі руку у відповідь. Любов сильніша, ми між собою маємо любитися, а держава має давати нам закон.

– У вас перша освіта політологія. Чи не приходили до вас із політичними пропозиціями за час повномасштабної чи раніше?

– Заберімо зайве кокетство: я бачу, що там, де я зараз є, можу зробити достатньо тієї роботи, яку роблю. У нас була одна зустріч, бо я маю багато різних стосунків із різними організаціями. Вони запитують: "А от Маріуполь звільниться, ви приїдете туди, щоб розвивати культуру українську, те, що ви робите зараз у Франківську, Києві, Львові, в неокупованій Україні?"

Я вам скажу чесно: я б дуже не хотів цього робити. Тому що треба все покласти й прямо на цілину йти, там орати. Але якщо ти вже взявся за цей плуг – треба орати. Це була б велика жертва, я б не хотів цього. Але якщо вже говоримо про наше національне відродження, про роботу, то цим треба займатись.

Так само і політикою – я б дуже не хотів йти в політику. Тому що розумію, як це займатися політикою. Це не чорне і біле, і питання несправедливості – питання великої компромісності. Ти мусиш працювати не зі своїми друзями, а з ворогами, з опонентами. Те, що вважаєш неприпустимим, ти маєш припустити. Ти маєш утворювати союзи з противниками. Бо так працює політика.

Тим більше наша політична система українська, вона дуже складна, очевидно корумпована, але крім корупції дуже багато різних складних засадничих історій. Я розумію, як працює ця система, це дуже складно, треба бути багато в чому. Але якщо кожен свідомий, нормальний українець буде казати, що це для мене брудна справа і я цим не займатимусь, тоді цим займатимуться не ми.

Олексій Гнатковський (фото: Wave RBC.UA)

Це про відповідальність величезну. Наша молодь повинна займатись політикою. Ми маємо це робити, тому що це по-дорослому. Якщо ми будемо інфантильними – нас уб'ють. Тільки дорослий погляд має на все, і на політику зокрема.

Українці повинні займатися політикою, яким би складним і страшним це не звучало, ми маємо брати керівництво державою у свої руки. Що це означає? Нести відповідальність, мати відповідальність за себе і за своїх.

У мене багато є пропозицій щодо політичних історій, і я на них зараз не даю негативної відповіді. Я не виключаю, що це можливо, хоча я дуже цього не хотів би. Не тому, що замазатись, я просто розумію, що очевидно частина репутації піде на пси.

Але я цього не боюсь, бо я ніколи ніде нічого не вкрав. Але я розумію, що це величезний, просто сізіфів труд. Я не виключаю нічого насправді.

– Вікіпедія пише про вас цитату: "Після кінодебюту у фільмі "Довбуш" режисера Олеся Саніна ви стали зіркою національної значущості". Ви відчуваєте себе зіркою національного значення?

– Ух, тепер, як ви сказали, капець, як відчуваю. Ні, якщо серйозно – ні. Впізнаваність… По-перше, у Франківську мене впізнають усі, але й у Франківську я всіх впізнаю, бо знаю всіх. Навіть людей, яких не знаю, усе одно десь бачив, ми всі вітаємося.

Однозначно, що це приємні речі. Коли підходять і дякують. Часто буває, що дякують, бо вистава допомогла щось змінити, бувало й таке, що життя якимось кардинальним чином змінилося. І ти розумієш, що недаремно. Є такі прості людські історії приємні, кожній людині приємна увага, це чесно й об'єктивно.

Але, з іншого боку, я завжди кажу, що ця впізнаваність практична для мене у двох речах. По-перше, це трибуна, з якої можеш сказати свою думку. Впізнаваність, так би мовити, зробила так, що ви мене запросили на цю розмову, і ми говоримо речі, які, можливо, комусь будуть корисні.

А з іншого боку, впізнаваність дає можливість наповнювати зали на ті вистави, які я роблю як продюсер. А потім із цих квитків ми беремо кошти на наш фонд і переправляємо їх на військо. Якби глядацька зала не була повна, ми б працювали в мінус і не могли б цього зробити. А оскільки зала наповнюється, є дохід, і цей дохід іде на військо.

– Говорячи про театр і кіно, ви в кіно знімаєтеся мало: "Довбуш, телесеріал "Кава з кардамоном". На телебачення ще є шоу "Зрадники". Усе решта – театр. Чому відмовляєтеся від пропозицій, які надходять?

– Вони надходять, або щось настільки пусте, що аж соромно в тому зніматися. По-перше, я маю де заробити, нагодувати свою сім'ю. Я не буду казати про акторів, які мусять зніматися всюди, бо їм треба за щось жити.

Для мене важливо, чи ідеологічно мені подобається те, що пропонують, я нічого не робитиму там, де українці зображені "конченими".

– А зараз пропонують такі сценарії?

– Та все одно є якісь дурнуваті речі, якась недолугість. Перше, що мені важливо, – щоб ідеологічно це збігалося. Друге – час. Коли є пропозиція, я думаю, що можна б зніматися, не кінець моїх мрій, але й не край біда. Але в мене вистави, і кажуть: "Може, скасувати вистави?" Кажу: "Ні, браття, я вас скасую, а не вистави".

– Тобто ви все одно зробите вибір на користь театру?

– Так. Є багато різних змінних, але мені важливо репутація, це кредит довіри. У нашій країні, та й узагалі, ім'я дорожче за гроші, гонор, гідність важливіші.

– Чи є у вас якась межа на сцені чи в кіно, на яку ви ніколи не погодитеся? Якийсь принцип, червона лінія?

– Це і є червона лінія – здоровий глузд. Межа – це здоровий глузд і смак. Очевидно, суб'єктивне питання. Навіть здоровий глузд можна сказати, суб'єктивний, бо правд багато, а істина одна. Це залежить від того, що ми вкладаємо в ті слова, які говоримо.

Чи грав би я російською мовою – грав би, якщо це хороша українська історія, де Росія показана падлюкою. Чи оголеним грав би? Якщо це доречно. Такі речі не є для мене червоною лінією, а червоною лінією є якісь принципи.

Було багато разів, коли я відмовлявся грати в те, що мені пропонували, бо це явно працює на недержавні інтереси, умовно кажучи, або дуже класна п'єса, але я дивлюся, хто це ставить, що за режисер і звідки гроші йдуть.

У нас багато таких речей, коли фінансування не державне, тобто або з Росії йшло, або від якихось людей, які в Україні живуть, але гроші якимись корупційними методами хочуть відмити. Тому ці речі я відмовляю.

Олексій Гнатковський (фото: Wave RBC.UA)

– До підготовки до цього інтерв'ю я навіть не знала, що ви одружені, ви цього ніде не показуєте, дружини в соцмережах фактично немає, у вас там лише робота, навіть дітей немає. Це ваше бажання чи бажання родини бути непублічними?

– Це така нормальна історія з обох сторін. Це моє особисте і її особисте, я не можу її особистим користуватися, маніпулювати чимось. Я не хочу назагал виставляти речі, які для мене дуже близькі серцю, напевно. Це дуже моя особиста історія, мій внутрішній світ.

– Ми сьогодні говорили про те, що війна впливає і на стосунки, зокрема через призму вистави. Чи ви простежуєте, як війна вплинула на ваші сімейні стосунки?

– Ніяк, швидше ми одночасно включилися в роботу. У нашій сім'ї племінники воювали в Маріуполі, потім Азовсталь, потім полон – це теж велика історія була для сім'ї. Але це все нас постійно з'єднувало, ми разом це все робили.

І зараз далі робимо все: я з виставами, акумулюю кошти на фонд, а дружина займається логістикою. Вона директор цього фонду, бере запити, які можемо опрацювати, нескінченні декларації тепер, бо почали завозити машини, тепер їх треба оформляти.

А потім, якщо порушення правил дорожнього руху, камери ловлять, штрафи приходять на фонд, на директора, наше майно арештовують час від часу, і треба за це розраховуватися.

Вона займається цими безперервними потоками, дзвінками. Ці речі, що просто виносять мозок. Я б це не зміг робити, це величезна, титанічна робота. І ми якось так разом, впряглися й дивимось не одне на одного, а вперед разом. Це дуже цінно для мене – однодумство. Спільний погляд на одні й ті самі речі, не захоплений погляд одне на одного – захоплюємося ми теж одне одним, – але ще цінніше партнерство.

– Який ви батько для синів, як подаєте приклад, і приклад чого насамперед хочете їм дати?

– Найважливіше для мене, щоб вони вміли любити. Це, напевно, найцінніша штука – вміння любити, попри той час, у якому живемо, попри обставини, не втратити цю любов. Ми даємо їм дуже багато любові, залюблюємо їх дуже.Я постійно говорю, що я їх люблю, і постійно говорю, що я ними пишаюсь, бо не знаю, скільки в мене буде часу з ними.

– У вас є якісь традиції з синами, ритуали?

– Ми молимося разом.

– Повертаючись до того, що ви хочете дітям привчити, який приклад подати, – дисципліну ви також намагаєтесь прищепити? Вони піддаються?

– Я пояснюю багато чого. Мені здається, коли пояснюєш, набагато краще, ніж примушуєш чи якимось чином впливаєш. Наприклад, у старшого почався підлітковий вік і сколіоз, я кажу: "Дивися, братику, ти йдеш на плавання". Йому не подобається, об'єктивно не подобається, нервується від цього.

Усі гуртки ми йому пропонували, що захотів – прийняв, що не захотів – не прийняв. Окей. А це ти мусиш робити, тому що це твоє здоров'я. Ти робиш це через силу, але роби, тому що так тобі сказали тато й мама, бо ми дбаємо про твоє здоров'я. Якщо ходитимеш на плавання, вирівняється хребет, зміцняться м'язи. Це важливо для здоров'я. Є речі в житті, які ти маєш робити через "не хочу" заради того, щоб було добре.

У нього дійсно перестав прогресувати сколіоз. Йому це далі не подобається, але він далі ходить. Коли ти пояснюєш людині, в неї є це усвідомлення, вона розуміє причинно-наслідковий зв'язок.

Тому нам треба, як у сім'ї, так і в країні, одне до одного ставитися з повагою. Коли говориш людині щось по-дорослому, це означає, що поважаєш її. А коли звертаєшся до неї, як до дитини, не пояснюєш, а кажеш "так треба і все", ти просто не поважаєш цю людину, як у сім'ї, так і в країні.

– Вам вистачає часу для проведення його з дітьми, враховуючи все сказане?

– Ні, звичайно, не вистачає, однозначно. Але я не маю права нарікати на це, тому що тим хлопцям, дівчатам на фронті геть не вистачає часу. Якщо я буду зараз нарікати і жалітися на щось, то яке я маю на це право? Совісті не буде, якщо так робити.

Сини розуміють. Ми з ними про це теж говоримо, і дружина говорить, вона не нарікає, що мене часто немає, ми це всі розуміємо, і з дітьми про це говоримо. Це доросле розуміння ситуації.

– Ви для мене справляєте враження доволі вольової людини, звичайно, експресивний, харизматичний, сильна особистість і характером, і енергетично. Що може вас вибити з колії? Що для вас є слабкістю сьогодні?

– Слабкість, безпорадність, напевно.