П’ять
років тому в Іловайському котлі загинули сотні воїнів

Всі вони цього дня мали невідкладні
справи. Наречена у весільному вбранні з розкішним букетом чекала коханого, щоб
побратися. Фотограф ловив унікальний кадр міського життя. Дівчина з валізою
поспішала, на ходу розмовляючи по телефону. Бабуся з паличкою йшла до магазину,
можливо, за улюбленими тістечками. Музикант з гітарою замріяно когось чекав. Дідусь
роздивлявся краєвиди.

Лише мить — і їхнім планам не судилося здійснитись. Їх наздогнала куля. 12 металевих фігур людей різного віку, статусу і професії, прошитих справжніми кулями, з’явилися в улюблених місцях відпочинку дніпрян – на Фестивальному причалі і в сквері Героїв.

Простріляні
силуети

Це проєкт добровольця,
документаліста Олеся Кромпляса «Війна поруч», присвячений п’ятій річниці Іловайської
трагедії і реалізований за підтримки Дніпровської міської ради та меценатів.

— Фігури нагадують дніпрянам, що за 200 кілометрів від міста тривають бойові дії і кожен із нас міг опинитися на місці тих людей, які зараз мешкають у так званих сірих зонах, або стати жертвою війни, — наголошує Юлія Дмитрова, заступник директора департаменту соціальної політики міськради. — Тому ми не маємо забувати, що наші військові продовжують боронити країну.

Реалізовувати проєкт допомагали міський
голова Борис Філатов і бізнесмен Геннадій Корбан. Міськрада посприяла
перевезенню та встановленню конструкцій, які чудово вписалися у місцевий
ландшафт.

— Назва проєкту говорить сама за себе, — розповідає автор інсталяцій Олесь Кромпляс, воєнний журналіст, ветеран АТО. — Війна поруч, і ми не повинні про це забувати. На місці військових могли бути цивільні, які живуть звичайним життям. Ці інсталяції – силуети людей різних професій, типових для Дніпра. Я кілька разів приїжджав до вашого міста, спостерігав за перехожими і робив ескізи. Прострілювали фігури на спеціальному полігоні з автоматів, карабінів, помпових рушниць – зброї, з якою тренуються добровольці. В українців сильна генетична пам’ять, і навіть семирічна дитина може відрізнити отвір від справжньої кулі від зробленого, скажімо, долотом.

Кожна фігура важить 20 кілограмів,
виготовлена з міцного безпечного металу. Зараз вони сірі, та щодня ставатимуть
темнішими і від цього більш виразним нагадуванням про війну, що триває.

— Загалом усі мої проєкти волонтерські, безплатні, — підкреслює Олесь Кромпляс. — Шукаю тих людей, які в них зацікавлені. Приємно, що у Дніпрі знайшлися меценати, які допомогли реалізувати один із них.

Після повернення з війни чотири
роки він не розпаковував мішок з особистими речами. Надто важкі спомини: біль,
страх, смерть.

ЖИВІ
МІШЕНІ

Олександр
Півторацький пройшов пекло Іловайського котла, пережив полон та був важко
поранений

2014-го 35-річний Олександр вирішив, що не можна стояти осторонь, коли на Батьківщину насувається агресор. Крим втрачений без бою, знахабнілий агресор розпочинає війну на Донбасі. На сході безлад, паніка, мародерство. Не можна допускати, щоб це розповзалося далі, хтось мусить це зупинити.

«А хто, якщо не я? – думав Олександр. — Досвід служби в армії є, зброєю користуватись вмію, час діяти».

Разом із кумом Валентином Тарасовим
прийшли записуватись у добровольці. Анкети заповнили в усі підрозділи, які існували
на той час у Дніпрі. Кума не взяли, бо в нього мала дитина, може, й на краще,
розмірковує нині Олександр, а його зарахували у полк «Дніпро-1».

Земля
стояла стовпом заввишки сім метрів

Спочатку були курси у Дніпропетровській
юридичній академії, потім служба на блокпостах Кіровського, Ігрені, далі — патрульна
поліція у Слов’янську і Маріуполі.

— Як спецпідрозділ поліції, ми займались охороною громадського порядку, не дозволяли сепаратистам безчинствувати на нашій території, — розповідає Олександр. — Часом доводилось виїжджати на допомогу прикордонникам, бо хлопці молоді, недосвідчені, вчасно не могли зреагувати на знахабнілого ворога, який шмалив з мінометів з кущів чи з соняшникового поля. Це були перші бойові випробування.

У серпні 2014-го підрозділ поліції,
в якому служив Олександр, направили до Іловайська, на допомогу ЗСУ. Армія мала
зачистити територію, а поліція охороняти громадський порядок, щоб не було
мародерства.

Насправді ж на той час окремі
підрозділи вже були розбиті, і поліцейським дали команду робити розвідку боєм,
щоб виявити вогняні точки ворога.

— Треба підійти якнайближче до противника, щоб побачити, скільки в нього бойової техніки і звідки він веде вогонь, — згадує чоловік. – Ризик великий, бо тебе бачать, близько підпускають, а потім гатять по повній. Коли стріляють ракетами, нічого не видно, земля піднімається стовпом заввишки сім метрів. Ти падаєш і якнайглибше зариваєшся в землю.

У
смертельній пастці

Тоді, в Іловайську, нашим підрозділам
тричі вдалося впритул підійти до ворога, та кільце стискалось. Оточення не
вдалося уникнути. Ворог безбожно обстрілював, хлопці гинули, було багато поранених.
Снайпери знімали найменше висунення з вікна. До речі, по манері стрільби та
організації бою було видно, що це кадрові військові. Розвідка доповідала, що
багато колон іде з Росії.

Всі наші військові частини
зосередились у школі. Звідти телефонували рідним. Спочатку правду не говорили,
мовляв, все під контролем, прорвемося. Та вихід затягувався, трійне кільце
стискалося.

Зрозумівши, що вони у смертельній
пастці, приречені, про них забули, хлопці хапались за останню соломинку,
телефонували рідним та благали йти у місцеві органи влади, піднімати тривогу,
щоб їх визволили, прислали важку техніку.

Олександр також зателефонував
дружині, попросив вибачення за всі образи і наказав бігти до
облдержадміністрації, мовляв, ти там будеш не сама, вимагайте для нас
звільнення.

Ангел-охоронець

На третій день облоги вирішили прориватись
крізь вогонь. «Зеленим коридором», який запропонував ворог, командири не
ризикнули виводити бійців, бо насправді він обстрілювався. Та й правила
постійно змінювалися. Одне з них — виходити без зброї.

Машини вантажились дуже швидко під
обстрілом. Хлопці зневірились і надіялись лише на допомогу вищих сил. Олександр
закинув сумку в машину, а сам не встиг. За хвилину автівка вибухнула, всі
загинули.

— Проривались через поля під обстрілом, ніякого «зеленого коридора», міномети і кулемети були розставлені професійно з усіх боків, техніка замаскована в лісосмузі, нас розстрілювали з 20—30 метрів, — згадує чоловік.

У хаосі друга машина, на яку
пересів Олександр, заглохла, а за мить вибухнула, довелося бігти полем і
чіплятися до нової. Все було, як у сні чи фільмі про війну.

— Правою рукою я стріляв, а лівою тримав хлопця, — продовжує Олександр. — Йому було років 18, без каски, без бронежилета, в очах жах і паніка, він все повторював: «Що з нами буде, що з нами буде?» «Все буде добре, молись», — заспокоював я.

В якийсь момент він мені повірив, в
нього з’явилася надія, та вже за мить у його погляді я побачив смерть. У мене
був срібний хрестик, який я тримав у роті. Його хотіли забрати, та я не віддав.
Він і зараз постійно зі мною, це мій талісман.

Або
добийте, або відпустіть

— Я висів на четвертій машині, як в кіно, — поле, соняшник жовтогарячий, краса, а поряд велетенські ями від мін. Аж раптом усе стихло… — згадує воїн.

Олександр опритомнів і зрозумів, що
не може поворухнутися. В машину влучила протитанкова міна, всі загинули.

Потім були полон, яма, нерухоме
тіло, поранені руки, ноги, голова, хребет, контузія. Вороги самі не знали, що
робити з полоненими. Хлопці просили: «Або добийте, або відпустіть».

Олександр розповідає, що в полоні
по-різному ставилися до них. Декому давали воду, перев’язували, співчували.
Щоправда в ямі, де був наш герой, такого не було. Їм казали: «Прийдуть ваші,
вони вас і доб’ють».

— Чому ти прийшов на мою землю? —
поцікавився Олександр у бійця-удмурта. — Де твоя Батьківщина?

— За 1300 кілометрів, — відповів
солдат.

— А моя за 50 кілометрів, там живе
моя мама, — сказав Олександр.

Життя
перемагає

Потім приїхали старі «уазики»
Червоного Хреста і вивезли бійців. З легкими пораненнями залишали у військовому
госпіталі, а важкопоранених відправляли у Дніпро.

Тіло Олександра було сильно
понівечене. За його життя боролись в лікарні ім. Мечникова. Кілька складних
операцій з видалення уламків, складання кісток, шиття нервів. Далі реабілітація
в Польщі, Литві.

Олександр жартує, що в його тілі
зараз більше десяти дірок, але, якщо треба, він готовий знову стати на захист
рідної землі, вже є досвід, бо ж хто, крім нього. А якщо серйозно, то треба
цінити кожну мить, не розмінюватись на дрібниці, бо життя одне.

Ніка БОГДАНОВА. Валерій КРАВЧЕНКО
та Сергій БАРАНЕНКО (фото).

Запись Живі мішені: спогади дніпрян, які пройшли пекло Іловайського котла впервые появилась Наше Місто.