Одразу після другого туру цьогорічних президентських виборів дніпряни з вулиці Передової зрозуміли – настав час змін. У сквері, утвореному на перехресті вулиць Мінусинської, Передової та Паші Ангеліної, заревли бензопилки, і впали п’ятдесятирічні дерева. На запитання: «Що відбувається?» робітники відповіли коротко: «Тут буде житловий будинок!»

СКВЕР НАШОЇ ПАМ’ЯТІ

У січні 1901 року, десь за сто метрів від цього місця (зараз – навпроти автобусної зупинки), у великій сім’ї Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту». На початку 60-х років, під час «хрущовської відлиги», наполегливість молодого журналіста Миколи Безуглого, правління обласної організації Спілки письменників України в особі Сергія Завгороднього, літературознавців втілилася у давній задум – присвоїти ім’я талановитого письменника-земляка середній школі №90, в якій навчався Гри горій Данилович. А після того як силами колективу заводу гірничошахтного устаткування у межах вулиці Передової рекультивували старе глинище і утворився ідеальний вигін, виникла ідея закласти тут сквер на його честь та встановити погруддя. Причому ініціатива з’явилася не як наслідок розпорядження згори. Вона народилася у тих, хто жив у цій місцевості і працював на підприємстві. На той час ще залишалися живими багато жителів колишньої козацької слободи Єлизавето-Кам’янки, тих, хто особисто знав письменника. На жаль, остаточно тоді втілити задум не вдалося…

У червні 1934 року під час партійної чи­стки Г. Епіка виключили з партії за те, що «протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтриму­вав націоналістичні елементи в їхній бо­ротьбі проти партії». А 5 грудня 1934 року Григорія Даниловича заарештували разом із В. Підмогильним, М. Кулішем та іншими письменниками.

Як сталося, що сквер, перспективна зе­мельна ділянка біля центральної вулиці, стали використовувати за іншим призначен­ням? Ще раніше невідомі почали зводити тут бокси гаражів і цегляну будівлю, схожу на магазин. І ні у кого до цього не виникло запитань! Ви уявляєте собі, щоб у Німеччи­ні, Франції чи Італії хтось просто так завіз до скверу будівельні матеріали і почав щось ліпити на власний розсуд? Але навіщо го­ворити про інші держави. Ще 35–40 років тому кожен приватний забудовник на вулиці Передовій, зваливши біля двору шлак, пісок чи глину, за якісь півгодини-годину отриму­вав від дільничного інспектора попереджен­ня прибрати це все до вечора. І ніхто не обу­рювався: запрошували на допомогу рідню, сусідів і все заносили чи перевозили у двір.

З приводу знищення скверу відразу елек­тронною поштою
пішли заяви до Державно­го бюро розслідування, управління СБУ та управління поліції
в області. З перших двох установ повідомили телефоном, що це не в їхній компетенції.
А ось до поліції довелося звертатися двічі. І обидва рази надходила відповідь: «Під
заявою відсутній електронний підпис». Довелося не пошкодувати 40 гривень і надіслати
заяву через поштове відділення. Десь днів через десять відгук­нулася людина, яка
назвалася дільничним інспектором: «Земельну ділянку виділили учаснику АТО, а він
її продав іншій осо­бі…» Згодом надійшла і письмова відпо­відь за підписом заступника
начальника Амур-Нижньодніпровського відділення по­ліції О. Мірошниченка, що всі
документи у забудовника є, а якщо заявник не згоден, то може звернутися до суду.
Феноменальна відповідь, чи не правда? За 45 років журна­лістської роботи наче й
наївність усю давно розгубив. А тут вирішив, що треба допо­могти нашим правоохоронцям
вникнути у глибину питання, адже останні 50 років земельна ділянка мала конкретні
орієнтири у плані забудови міста. А тут хтось ініціював її передачу у приватну власність,
хтось, оче­видно, готував відповідне рішення міської ради, його, мабуть, узгоджували
з архітек­турно-будівельним відділом, санітарно-е­підеміологічною та екологічною
служба­ми. Нарешті, яка з цього приводу позиція місцевої громади, депутатів районної
та міської рад? Заодно начальнику управління В. Глуховері нагадав, як 2010 року
віддали під забудову родині Яцуб-Морозенків бе­рег Дніпра, споконвічний місцевий
пляж – пристань «Кам’янку». А щоб тут краще бу­дувалося, за державні кошти (під
приводом порятунку так званої річки Шпаківки) на­мили тисячі тонн піску. Розслідування
ніхто не провів до цього часу!

ВАМ ТРЕБА – ВИ І РОЗСЛІДУЙТЕ

Коли через місяць отримав з АНД відділення поліції
копію першої відповіді, я зрозумів, що реформа системи відбувати­меться вічно.
Адже зі змісту листа випливало: «Вам треба – ви і розслідуйте!»

Те, що так не повинно продовжуватися, не піддається
сум­ніву. Але до кого надалі звертатися, щоб просто почули люди­ну? Раніше, ще
за часів Радянського Союзу, окремі чиновники дозволяли собі такий вислів: «Пиши
хоч до Організації Об’єд­наних Націй!» Складається так, що ми знову сіли у ті ж
сани? 2011-го лист-протест проти забудови Базарянського пляжу (південно-західна
частина АНД району) з 300 підписами міс­цевих жителів побував у 28 посадових
осіб: обласної прокурорші Марчук, генерального прокурора Пшонки, керівників
радбезу Клюєва і Шуфрича, міністра екології Злочевського, го­лови
облдержадміністрації Вілкула, голови комітету Верховної Ради Гриценка тощо. І
ніякої реакції! Хоча неправда, були чис­ленні відписки. Бо як же втопити своїх?
За іронією обставин на посаді міського голови тоді перебував І. Куліченко, який
виріс на тому пляжі.

З якими «аргументами» треба було заходити у кабінети, щоб отримати ту земельну ділянку у межах центральної вулиці, яка є ідеальним місцем для розташування дитячого садка, станції «підскоку» для «швидкої допомоги», дитячого містечка, спор­тивного майданчика? Чи, може, це бурхлива фантазія обра­женого заявника? Тоді розсудіть самі: проїдьтеся найдовшою в Україні (і в колишньому Радянському Союзі) вулицею Пере­довою і ви не побачите тут жодного спортивного чи дитячого майданчика! Зате маємо чотири автозаправні станції, базар, кладовище, переробні цехи і склади будівельних матеріалів. У сімдесяті роки минулого століття дядьки без спеціальної освіти народжували і втілювали чудові ідеї. Тоді у цих місцях молодь своїми силами облаштувала чотири волейбольних майданчи­ки, два футбольних поля. На жаль, згодом їх поглинуло розши­рення приватного сектору і однобічна «практичність» архітек­торів. То де ж діти долучаються до спорту зараз? Того дня, коли розпочалося знищення скверу на вулиці Передовій, в іншому сквері – імені Т. Г. Шевченка десятків зо два дітлахів ганяли фут­больний м’яч поміж молодими берізками.

ВІД ВИБОРІВ ДО ВИБОРІВ

Яка ж перспектива чекає колишню козацьку слободу Єлизавето-
Кам’янку з таким підходом, коли на кожен придатний шматочок землі кинутий погляд
з комерційної позиції? Таке враження, що треба його відхопити, інакше може настати
кінець світу. Придніпровська Венеція (за образним порівнянням письменника-земляка
О. Гончара) актив­но перетворюється на резервацію, де цілком природні інтереси лю­дини
давно відійшли на другий план. І ця обставина мусить неабияк стурбувати керівників
міста. Люди вже навіть не уявляють, що когось може цікавити їхня думка. Сходки громадян,
на яких обговорюють­ся важливі питання, зокрема забудови, покращення інфраструктури,
транспортного сполучення, ліквідація того ж пляжу, стану доріг, ві­дійшли у минуле.
А даремно. Люди хочуть зустрічей із представника­ми влади, бо вони її носії. Правда,
чомусь забувається про це відразу після виборів. Запитайте сьогодні будь-кого з
місцевих жителів, хто тут є депутатом районної, міської чи обласної рад? І вам не
скажуть. Бо з ними не було зустрічей останні чотири роки. І не тільки. Очевид­но,
виходячи з цього, треба шукати відповідь на той факт, що на ми­нулих місцевих виборах
з 24 осіб голосувати прийшли лише восьме­ро. А дві третини на виборчих дільницях
взагалі не з’явилися!

Ми сьогодні маємо унікального чиновника, котрий чудово знає, коли і як обійти закон. Він ще й підкаже цей шлях, аби ніхто не зміг опротестувати первинні рішення. Подібний до нашого випадок став­ся під Києвом, коли виділені на березі Дніпра земельні ділянки для 14 осіб скупила родина можновладців Льовочкіних. І цього чиновни­ка не змінюють ні революції, ні війна, ні утворення територіальних гро­мад, ні ротація місцевої чи центральної влади. Щоразу напередодні виборів люди сподіваються, що нарешті прийде така керівна особа, яка витягне всю нечисть за вушко – і на сонечко. Але далі сподівань справа не доходить. На жаль. Бо немає справжнього покарання!

ТВОРИТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ

1937 року Григорій Епік писав із Соло­вецьких таборів дружині В.
Омельченко- Епік: «Пробач мені, Віруню! Нарешті я осмислив істину: ми жили для
людей, а люди жили для себе!»

Що стояло за цими словами? 1931-го Г. Епік мав отримувати гонорар
за виданий роман «Перша весна». Гонорар на той час великий – 10 тисяч
карбованців. Молода дружина-красуня актриса Віра Омельчен­ко вже придивилася
собі шубу. І ось настав довгожданий день. Григорій прийшов додо­му пізно. Якось
розгублено обняв дружину і неголосно вимовив: «Я весь гонорар пере­казав у
комуну на перший трактор… Шубу купимо тобі наступного разу». Але наступ­ний раз
не настав.

3 листопада 1937 року Г. Д. Епіка розстрі­ляв у Карелії в урочищі
Сандормох кат капі­тан Матвєєв.

Не відреклася від чоловіка – «ворога народу» Віра Мусіївна.
Від’їжджаючи в ева­куацію 1941 року, маючи малолітнього сина Ромена, не везла
клунків із речами: із собою вона взяла книжки, написані її Грицем…

У що протягом літа перетворився сквер, який, за задумом, мав би
бути окрасою вулиці? Неймовірно хочеться, щоб ті, хто узгоджував відчуження
земельної ділянки, вийшли з кабінетів, сіли у службові авто, приїхали на вулицю
Передову і побачи­ли територію, огороджену триметровими залізобетонними
плитами. Очевидно, це стосується працівників відділу земельних ресурсів,
земельного кадастру, відділу ар­хітектури і будівництва, санепідемслужби,
відділу культури. Зовсім було б добре, аби приїхали і представники
архітектурно-буді­вельної інспекції, аби особисто переконати­ся, які шедеври
творяться на місці скромного скверу. Може, перейняли б досвід, і подібну
споруду розташували у зеленій зоні навпро­ти будівлі міської ради?

Колишня Єлизавето-Кам’янка
відома своєю славною історією і людьми. Тут на­родилися троє Героїв Радянського
Союзу, працювали і стали легендою семеро Героїв Соціалістичної Праці, тут творили
видатні літератори. В грудні 1918 року у тодішній слободі разом із місцевими патріотами
цілу добу стримував наступ московських при­блуд на чолі з Дибенком командир полку
Січових стрільців військ Директорії підпол­ковник Роман Самокишин (Самокиш). Тут
у страшних боях в серпні-вересні 1941-го на цілий місяць зупинили наступ гітлерів­ських
дивізій наші бійці і командири. Тут у серпні 42-го молоді патріоти, котрих очо­лив
18-річний Пилип Горяний, створили підпільну організацію, яка боролася за утво­рення
незалежної держави Україна. Можли­во, від цього треба відштовхуватися нашим архітекторам
і містобудівникам, перш ніж приймати рішення, наслідком яких є заго­роджені береги
і озера, вілли на самому бе­резі Дніпра та «скотозагони» на місці скве­рів? Тоді
і диявол не буде нашіптувати їм на вухо слова спокуси!

Запись За архітектурою диявола: як у Дніпрі «вбивали» сквер впервые появилась Наше Місто.