Що очікували від доленосної для країни події 24 серпня 1991 року наші земляки та чи всі їхні сподівання здійснилися? «НМ» поцікавилась думками тих, хто стояв у витоків незалежності, наближав її просвітницькою роботою чи просто сприйняв всім серцем.

Без мови не буде нації

Олена Годенко-Наконечна, мистецтвознавець, професор кафедри філософії та педагогіки НТУ «Дніпровська політехніка»:

— Згадую 1991 рік. Тоді я була викладачем Дніпропетровського художнього училища, а з 92-го по 97-й – його директором. Виникла ідея зробити з нашого навчального закладу філію Київського художнього інституту, щоб у молоді з’явилася можливість отримувати вищу художню освіту у Дніпропетровську. Київська професура була «за», Міністерство культури підтримувало. Проте палиці в колеса почала вставляти місцева влада, адже з ініціативи Павла Лазаренка почалась кампанія оптимізації закладів освіти, в результаті чого замість вищої школи для художників і мистецтвознавців сталося об’єднання двох училищ – художнього та театрального.

На початку незалежності мали сподівання на реальні зміни, які могли б здійснитися, аби ще тоді була проведена швидка декомунізація та люстрація. Україна з цим дуже забарилися. Прикро, що більшість громадян при обранні перших президентів віддали перевагу Леоніду Кравчуку та Леоніду Кучмі (як відомо, батькові українського олігархата), а не В’ячеславу Чорноволу або Левку Лук’яненку, справжнім борцям за незалежність. Порівняємо з Чехією, де обрали колишнього дисидента Вацлава Гавела, і країна швидко пішла шляхом перетворень. Українці за століття бездержавності та життя в умовах радянської системи, яка насаджувала рабську психологію, здається, приречені на інертність. Багато хто і зараз живе з ностальгією за радянсько-російським минулим. Аби переломити ситуацію, варто проводити кардинальні реформи передусім в інформаційній політиці та освіті, яка має бути спрямована на формування свідомого громадянина і патріота країни, людини з критичним мисленням.

Вважаю, що і в питаннях мови також мали б відбуватися прискорені процеси. Я своїм студентам даю зрозуміти, що без української мови не буде української нації, а отже, й держави. На жаль, в Україні, особливо у східних регіонах, не існує україномовного середовища, українець й досі має виборювати свої мовні права. У моєму житті були такі моменти, коли я в тодішньому Дніпропетровську відчувала себе представником української діаспори, мені могли заявити: «Їдь у Канаду зі своєю українською мовою». Це ненормальна ситуація. Аби її змінити, потрібні не лише законодавчі акти, але й певні мовні й освітні програми, спрямовані зокрема на створення стимулів, запровадження з боку держави замовлень україномовного продукту (наприклад, пісень, книжок, п’єс для дитячих садочків і середньої школи), посилення вимог до викладання української мови та історії України. Серед наших студентів є такі, що засвоїли англійську, проте ледве справляються з українською. Для декого з них під час занять стає відкриттям, що назва Русь (давня назва нашої держави) була в Україні заборонена указом Петра І (натомість Руссю стала Московія). Що саме в Україні виник перший у православному світі вищий заклад – Києво-Могилянська академія (в якій навчався М. Ломоносов, засновник першого в Росії університету, значно молодшого за Могилянку). Важливим є не примус, а самоусвідомлення. Я сама навчалась у російській школі, була російськомовною школяркою. Проте існувало те, що впливало на мене: події перебудови, нова література, свого часу заборонена в Радянському Союзі, мій чоловік Володимир Наконечний (відомий дніпровський скульптор, автор багатьох пам’ятників, у тому числі й Дмитру Яворницькому біля історичного музею. – Авт.), який родом з Вінниччини, з україномовної сім’ї.

Від першого прапора України до фіналу декомунізації

Ігор Кочергін, доктор історичних наук, начальник Південно-східного відділу Українського інституту національної пам’яті у Дніпрі та області:

— Пам’ять показує яскраві події, наче спахали. Добре пам’ятаю липень 1990 року, коли проголосили Декларацію про державний суверенітет. Це були останні місяці радянської влади в України. Того часу я, молодий, побував у Львові. Там вперше в житті побачив український синьо-жовтий прапор. Це був мій перший яскравий спогад про українські національні символи — символи майбутньої держави. Вразило, наскільки багато національної символіки було на стометрівці біля оперного театру (популярне місце у Львові). Там придбав значок із синьо-жовтим прапором. Зберігаю його й досі.

1991 року я вчився у радіоприладобудівельному коледжі. У серпні саме проходив практику (тоді в Москві розпочався путч радянських консерваторів та силовиків проти чинного президента СРСР Горбачова. – Авт.). Однокурсник розповів, що будуть закручувати гайки, відверто кажучи, налякав. А невдовзі я сам відчув загрозу: раптом припинилась трансляція на перших комерційних телеканалах Дніпра, де ми дивилися «Назад у майбутнє» та стрічки зі Шварценеггером. А на офіційному ТБ йшло суцільне «Лебедине озеро». Це обмеження запам’яталося та негативно вразило.

У ці дні у Верховній Раді було незрозуміло, чому її очільник Леонід Кравчук ніяк не займе певну позицію. На щастя, все закінчилось добре – путч у Москві провалився, а Україна здобула незалежність.

Період після її оголошення пам’ятаю добре. Йшла підготовка до всеукраїнського референдуму про незалежність та до виборів першого президента. Дивувало, чому люди воліли підтримати колишнього комуніста, представника влади Кравчука, до якого було насторожене ставлення, а не дисидента В’ячеслава Чорновола, який багато років боровся за Україну. Чому в мене виникли такі думки? Мабуть, дався взнаки вплив діда, який завжди іронічно ставився до влади. А ще не подобалось, коли нав’язували певну точку зору.

Було прикро, що я ще не мав права голосу. Однак 1 грудня разом із мамою пішов на вибори – на дільницю на вул. Героїв Сталінграда (нині пр. Б. Хмельницького). Мати голосувала за В’ячеслава Чорновола, я також підтримував такий вибір. Вірив, що Україна може і має жити самостійно від СРСР.

Зберегти пам’ять про боротьбу нашого народу за власну незалежність – завдання, над яким я працюю на посаді регіонального представника УІНП. У фокусі уваги – національно-визвольна революція 1917–1921 років, страшні випробування під час війн, Голодоморів (1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.), терор проти українського народу, репресії під час радянської влади та за часів Януковича.

Поряд із виявленням, фіксацією та збереженням пам’яток про національно-визвольних рух у планах УІНП – довести до логічного завершення декомунізацію. Цей процес завершений на 95 відсотків, однак є певні моменти, які потребують урегулювання. Зокрема, питання на часі — зміна назви нашої області. Також треба вирішити долю деяких пам’ятників радянської доби. Вже є проект створення Парку тоталітарної епохи, де можуть зберігатися такі артефакти, нагадуючи про радянські часи та цінність незалежності. Збереження пам’яті про минуле – спільна справа. Тож запрошую вчених, студентську молодь Дніпра, всіх патріотично налаштованих громадян до цієї роботи.

Покладемо свою цеглинку в розбудову щасливої і багатої України

Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, заслужений працівник культури України:

— Здобуття незалежності 1991 року — найграндіозніша подія за всю історію нашого народу від часів Київської Руси. Я не могла повірити, що це диво сталося. Перед будинком міської ради у липні 91-го оголосив і тримав багатоденне голодування голова осередку Народного руху художник Іван Шулик – один за всіх. Він першим підняв синьо-жовтий прапор на даху театру ім. Шевченка. Відсидів у ГУЛАГу 14 років і повернувся на батьківщину стражденний поет Іван Сокульський – теж один за всіх. Отож, небагато було таких палких патріотів, готових за державницьку ідею нести свій хрест до кінця. Але крапля камінь точить, і мрія стала дійсністю.

Наше життя змінилося на краще в ідеологічному сенсі. За 28 років виросло покоління молодих українців, які не знали соціалізму-комунізму. І він їм нецікавий. Вони почуваються українцями, якщо навіть говорять російською. Молодь показала свій патріотизм, захищаючи рідну землю на Донбасі. За останні п’ять років зроблено найбільше в напрямку нашого просування до Європейського Союзу і вступу до НАТО. Маємо безвіз, Європа відкрита для нас. Проведена декомунізація. Здобутий томос для Православної церкви України. І це найбільші наші плюси. Є враження, що критичний поріг подоланий, що назад країна вже не буде рухатися, а тільки вперед.

Великий мінус усім п’яти президентам, що за ці роки країна не може подолати економічну кризу. Що будуються не заводи, фабрики і ферми, а торговельно-розважальні центри. Не створена єдина програма відновлення села. Мені доводиться їздити з поетичними виступами областю і спостерігати подекуди у маленьких селах бідність людей, як за часів Шевченка. Це те, що мені болить: літні напівголодні люди женуть самогонку, дивляться телевізор і кажуть: «Нам хана!» Молодь виїхала на заробітки до Польщі. Дай боже, щоб процес децентралізації, який тільки-но розпочався, розвивався далі і приніс добробут селянам. І щоб не забули про малі, неперспективні села.

Другий мінус іде ззовні – перманентні загрози нашій державності з боку РФ, які проявилися в окупації Криму і розв’язанні гібридної війни на сході України. Відтак наша дорогоцінна незалежність сьогодні під загрозою, як ніколи. Маємо виборювати свою державу, не втратити досягнутого, будувати краще майбуття. Кожен на своєму місці має вкласти в розбудову щасливої і багатої України свою цеглинку.

Відомий літературознавець, доктор української філології М. Степаненко назвав мене донькою незалежності. Справді, моє життя цілком змінилося. Я віднайшла себе, свою національну ідентичність. Розвинула літературні здібності. До 1991 року я перебувала на маргінесах. Викладала німецьку мову у вузах, була позапартійна. Невиїзна, не цікава соціалістичному режимові, навіть у чомусь підозріла. За роки незалежності я випустила 17 книг поезії і прози. Упорядкувала понад півтора десятка книг про літературу та письменників Придніпров’я. Мене прийняли до Національної спілки письменників та журналістів України. Десять років керувала обласною письменницькою організацією. Заснувала і редагувала товстий літературний часопис «Січеслав», в якому друкувалися письменники України, Чехії, Польщі, Ізраїлю тощо. Перекладачем об’їздила всю Західну Європу.

Нині я працюю зі студентами в НТУ «Дніпровська політехніка». Цього року заклад святкує 120-річчя. До цієї дати я написала книгу «За Україну, за Дніпро. 2014—2019…» про наших студентів, викладачів та випускників, патріотів, які мужньо захищали мир і спокій українців, незалежність і кордони країни на Донбасі. Більшість із них закінчили нашу кафедру військової підготовки і набули необхідних навичок як танкісти. Шестеро з них загинули, а ті, що повернулися, викладають студентам, у тому числі і патріотизм.

Сьогодні є впевненість у нашій перемозі

Тимофій Хом’як, телеведучий, лідер дніпровського гурту «Вертеп»:

— 1991 року ми відновили незалежність. Бо проголосили її ще 1918-го, а 91-го відновили. Весь цей час ми були в окупації. Та 91-го я про це ще не знав. В третьому класі почав носити синьо-жовті та червоно-чорні значки з тризубчиками на шкільній формі, поширював маленькі самовидані брошури «Історія України» з козаками та воїнами УПА на обкладинці та розклеював рухівські листівки за незалежність на зупинках в рідному Підгородному. Тому 91-й зустрів радісно і щасливо разом з родиною. Щоправда, справжня гордість за свою країну та відчуття причетності до незалежності прийшли до мене набагато пізніше — лише 2014-го.

Революція Гідності, героїчна боротьба українського народу з російським окупантом, формування армії волонтерів та створення потужних Збройних сил, квоти на українські пісні, Закон про мову, отримання безвізу і томосу — все це початок нашої справжньої незалежності, боротьба за яку триває. Щоправда, сьогодні нарешті є впевненість у нашій перемозі.

Нас ніхто не поставить на коліна

Віктор
Романенко, активіст, громадський діяч, координатор Дніпровського Євромайдану:

— Роки, коли Україна здобувала незалежність, для мене стали буремно обнадійливо щасливими. Такими в серці і залишаться назавжди. На початку дев’яностих я працював бригадиром на заводі залізобетонних конструкцій, разом із членами бригади ми не просто слідкували за подіями в приреченій на розпад тоталітарній країні, а й прискорювали цей кінець. Ми почали активніше використовувати синьо-жовту символіку, виготовляли і розповсюджували листівки, які давали чітку відповідь на питання, чому ми маємо бути незалежними. Історія, яку перекручували та приховували від українців протягом століть, поширювалася і осідала в душах. Після проголошення Акта незалежності у Верховній Раді ми ще більш посилили просвітницьку роботу, активно готуючи людей до референдуму. І українці небувалою активністю сказали своє вагоме слово. Дев’яносто відсотків голосів за Україну — такою цифрою не можу не пишатись. Як і своїм ідейним наставником – головою осередку Народного руху художником Іваном Шуликом. Це він у липні 1991-го першим оголосив і тримав багатоденне голодування перед будинком міської ради на підтримку рідної мови і синьо-жовтого прапора. І першим встановив його на даху театру ім. Шевченка. А історичного дня 24 серпня 1991 року ніс Державний прапор аж до Верховної Ради, де його зустрічали однодумці. Затамувавши подих, ми слідкували за трансляцією цієї величної події і обіймалися, і плакали від щастя, як діти… Саме тоді почався відлік нової віхи для нас, наших дітей і онуків. Бо заради них ми здобували незалежність, відстоювали її на майданах, за неї наші хлопці проливають кров на сході.

І з огляду на наші дії, плани і сподівання можу впевнено сказати – вони збулися. Ми змогли відродити віру, силу духу і єднання. А це безцінні речі. Ми стали на шлях повернення до Європи. Так, саме повернення, бо ми — європейці, як би нас століттями не намагалась русифікувати. Важливо, що Європа і світ повірили в нас, ми стали важливим суб’єктом на політичній арені.

Звичайно, не всі сподівання здійснилися, боляче від того, що багато хто з політиків і чиновників ставить свої інтереси вище державних і готовий торгувати країною. Але водночас радує, що народ їм уже цього не дозволить. Ми довели, що можемо змінити владу, яка зашкодить Україні. Тож у будь-якого президента, чиновників чи депутатів шансів робити щось проти країни і людей немає.

Прикро від того, що далеко не все вдалося реалізувати ще й у просвітницькій роботі. Але ж нам лише 28 років — у масштабах історії це мить. Все у нас ще попереду. Головне, що ми повертаємося до нації, вчимося бути нею. Що поряд з нами – діти і онуки, яким небайдужа доля рідної землі. Вони – найбільше здобуття незалежності!

Автори: Юлія Бабенко, Ніка Богданова, Юліана Кокошко, Максим Забуга, Дарина Сухоніс-Табацька

Запись Як здобували незалежність: живі спогади дніпрян про бурхливі події 91-го року впервые появилась Наше Місто.