– Ігоре, у цій
концертній програмі ви не тільки актор, а й режисер. Уже декілька років вона залишається
незмінною?
– Ні, програма
поступово трансформується, з’являються нові номери, які відображають ті події,
що відбуваються. Наприклад, з’явився номер про полонених моряків. Дуже важливо,
що нашу роботу у цьому напрямку бачать і можуть оцінити не тільки дніпряни. З
театралізованим патріотичним концертом «АТО – Ангели Тебе Оберігають» ми їдемо
на гастролі містами України. З виставою «Війни нема… Є» взяли участь у театральному
фестивалі HOMO LUDENS у Миколаєві. До речі, вона подана на премію ім. Богдана
Хмельницького від Міністерства оборони України в номінації «Театральні твори
військової тематики».
– Бути актором – ваша
дитяча мрія?
– Гадаю, ні, але дуже задоволений тим, що саме так все склалося. Народився я на Черкащині, в селищі міського типу Драбів. Та більшу частину життя я – дніпрянин. Жодних театральних гуртків не відвідував, але завжди був душею компанії. Мабуть, тому, коли ми з друзями побачили у газеті оголошення про набір на акторське відділення, вони сказали: «Тобі потрібно туди!» У 17 років поїхав вступати до Дніпропетровського театрального училища. На третьому курсі одружився із красунею Світланою, яка вчилася на хореографічному відділенні. Зараз вона також працює у театрі ім. Шевченка артисткою балету.
– Ніколи не шкодували
про вибір професії?
– Ні, але в голодні
90-ті я змушений був піти з театру. Разом із приватним театром з дитячими
виставами ми їздили містами, на собі тягали по електричках декорації…
Гастрольні пригоди закінчилися, і я став знову приходити до театру ім.
Шевченка, де працювала дружина. Сидів на балконі, дивився вистави й плакав –
так хотілося повернутися. Вдячний директору театру Валерію Ковтуненку, який дав
мені другий шанс. Я знову став виходити на сцену, все складалося нібито добре. Але
зараз я розумію, що й мені, як актору, й театру взагалі був потрібен якийсь
поштовх. Треба було, щоб щось сталося.
– Для вас цим
поштовхом стала війна…
– Так. Війна часто змінює людей. Хтось починає писати картини, вірші… Я повернувся з фронту контужений, трохи заїкався, думав, з акторською кар’єрою все… Вступив до університету культури на режисера естради. Ця освіта мені згодилася. На війну пішов сам: ще АТО не оголосили, а я вже був в учебці. У воєнкоматі запитали про спеціальність, яку я здобув під час служби в армії. Я був командиром самохідної артилерійської установки. Мені кажуть: «Ти що, яка артилерія? Ми зараз їх піхотою задавимо за два мої друзі воюють, а я тут веселю публіку. Це не вкладалося в голові. Я хотів щось ставити і грати про війну, але на цю тему ще нічого не було написано. І я знову пішов до воєнкомату. Написав заяву, що не згодний із висновком лікарської комісії й можу ще знадобитися країні. Так я потрапив під Горлівку, де була справжня війна. Саме там і народилася ідея патріотичного концерту. Прийшло розуміння того, як донести до глядача те, що відбувається. Козацька доба, Євромайдан, АТО – утворився логічний ланцюг. Я зрозумів, що воювати можна не тільки на передовій, а й на сцені. І від цього може бути не менше користі.
– З цим концертом ви
влітку побували на гастролях в Канаді. Розкажіть про враження.
– Канадці були в
шоці. Ми розповідали їм правду, але вони сприймали її дуже насторожено. Мабуть,
їм здавалося, що у Дніпрі не так уже й багато патріотів, але після концерту вони
аплодували стоячи. Ми пояснювали, що бути патріотом у нашому місті значно
складніше, ніж, скажімо, в Західній Україні. Канадські глядачі казали, що ми
змінили їхню думку про Дніпро. Знаю, потім дехто, перебуваючи в Україні,
спеціально їхав у Дніпро, відвідував наш музей АТО. Таким чином свою місію ми,
як театр, виконали. Щодо вражень від Канади… Там класні дороги, гарні будинки.
Але треба робити, щоб і в нас так було.
– Цього року ви
отримали приз фестивалю «Січеславна-2019» за кращу чоловічу роль у виставі «Війни
нема… Є». Складно щоразу грати те, що самі пережили?
– І так, і ні. Взагалі такої п’єси немає. Я запросив молодого креативного режисера В’ячеслава Волконського, який обробив цей матеріал. Завжди проживаю виставу по-новому, але якщо її грати щодня, я точно втрачу глузд. Тут є і Шекспір, і ще багато чого. Це про те, як важко інтелігенту на війні. Я теж спочатку думав, як стрілятиму в когось. Дивився на фотографії «Мотороли» з дружиною, з дитиною… Це ж навіть не німці, а наші люди! Такі думки були до першого вбитого товариша. А потім вмикається помста – це вже не людина, а просто ворог. Хоча я досі не уявляю, як це – бути снайпером. Хочу зробити про це виставу.
– Це буде наступна
прем’єра за вашої участі?
– Ні, це поки що
творчі плани. А прем’єра очікується наприкінці листопада. Це буде історія про
українського солдата, але розказана з гумором – щось на зразок пригод Швейка. Такий
собі сміх крізь сльози… Будуть три персонажі, два з яких перевтілюються в
інших. Автор тексту сказав, що там нічого не вигадано, все правда. Дуже хочу
поїхати з цією виставою на гастролі – в шпиталі, військові частини. Втрьох ми
намагатимемося підняти хлопцям настрій. Гадаю, постанова буде цікава й тим, хто
воював, і тим, хто не знає, що таке війна. А ще я знявся в ролику на замовлення
Дніпропетровської держадміністрації, який має допомогти в лікуванні посттравматичного
синдрому ветеранам ООС. Багато в чому я там грав самого себе. Мою дружину там
грає актриса нашого театру Вероніка Голованьова.
– А з кінематографом
співпрацювати не намагалися?
– Був такий досвід: у «Кіборгах» я знявся в епізоді. Ще грав у фільмі Сергія Лозниці «Донбас», поставив умову, що розмовлятиму тільки українською. До того ж Волконський хоче зняти фільм за мотивами нашої вистави «Війни нема… Є». Правда, поки що не знаю, чи запросить він мене на головну роль… Хоча я все ж таки більше театральний актор. До речі, багато граю зовсім не патріотичних героїв: в «Скрипалі на даху» – урядника Степана, в «Нації» – чекіста-зрадника, в «Мікадо» – несимпатичного міністра з відірваною головою. Що ж, актор має володіти мистецтвом перевтілення.
Запись Воїн на фронті та на сцені: відомий у Дніпрі актор поділився сокровенним впервые появилась Наше Місто.
