«Життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості», — ці слова, що і сьогодні є актуальними, написав майже століття тому Микола Сумцов, видатний історик, фольклорист, етнограф, літературознавець, музейний і громадський діяч, популяризатор української культури. У квітні виповнилося 165 років від дня народження ученого, котрого називають піонером у багатьох питаннях українознавства. У Дніпрі його ім’я носить колишня вулиця Менжинського.

ЗЕМЛЯК І ПОБРАТИМ ЯВОРНИЦЬКОГО

Яке значення для Дніпра має Дмитро Яворницький, таке ж для Харкова має Микола Сумцов. Автор більше ніж півтори тисячі (за деякими підрахунками) наукових праць з літературознавства, етнографії, фольклористики, він був невтомним просвітником, музейником і громадським діячем. Був гласним Харківської міської думи і членом міської управи (йому навіть пропонували балотуватися на міського голову, проте Микола Федорович відмовився), головою повітової училищної комісії, засновником і попечителем Пушкінського училища, музейної комісії, видавничого комітету при товаристві грамотності; секретарем, а потім членом правління Харківської громадської бібліотеки. За його активного сприяння у Харкові відкрили офтальмологічну лікарню ім. Гіршмана і музей Слобідської України ім. Сковороди. Цей музей, який він очолював два роки з моменту створення (1920-го) і який згодом трансформувався у Харківський історичний, з 2010-го носить ім’я свого засновника.

УЧЕНИЙ З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ОСВІТОЮ

Цікаво, що Сумцов, як і Яворницький, теж із Харківщини. І навчалися вони в одному виші, і товаришували. Прадід Миколи Федоровича був козацьким старшиною, дрібним землевласником села Боромлі на Сумщині. За місцем проживання він і обрав собі прізвище — Сумець. Згодом воно русифікувалося. Батько вченого служив чиновником у Санкт-Петербурзі, де і народився Микола Сумцов 6 (18) квітня 1854 року. Проте майже все життя він провів на Харківщині: сюди мама із ним, дворічним, переїхала після смерті чоловіка. У 2-й Харківській гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю, Микола досконало вивчив французьку та німецьку мови.

Читаючи твори Котляревського та Квітки-Основ’яненка, самостійно опанував українську літературну мову. Закінчивши у 21 рік історико-філологічний факультет Харківського університету, Cумцов на деякий час поїхав до Німеччини — слухати лекції у Гейдельберзькому університеті та працювати над дисертацією. Після повернення додому 1878 року став приват- доцентом Харківського університету, 88-го — професором. Микола Федорович першим серед професорів свого вишу після революції 1905 року почав читати лекції українською, поки влада не заборонила це.

ПОПУЛЯРИЗАТОР УКРАЇНСЬКОГО

Сумцов палко переймався українською справою, про що свідчать у тому числі його листи до Яворницького. Він збирав україномовні твори, праці з історії та культури України для бібліотек Харкова й Боромля. Просив Дмитра Івановича надсилати свої видання у кількох примірниках. Інколи жалівся, як мало однодумців має в Харкові. Микола Федорович підтримував свого земляка: добрим словом заохочував його досліджувати запорозьку старовину, популяризував серед харків’ян його розвідки, запрошував до себе в Боромлю на літо відпочити: «у меня дом большой; отведу Вам спокойную отдельную комнату, и места тут хорошие для прогулки». Не покращилися ані українська, ані його власні справи після більшовицького перевороту, про що він теж писав земляку.

«Я, обтяжений лихом, захирів і духом, і тілом», — читаємо в листі від 26 грудня 1920 року. Старший син ученого помер, молодший «десь завіявся», не стало і зятя, важко захворіли донька, онук і дружина, сам Микола Федорович осліп на одне око. «А тут ще страшенна дорожнеча, клятий холод, брак світла, двічі трусили, а тут хвороби… і настрій поганий, раз у раз злий, тим більше, що приходиться щодня мотатися по різних службах, яких я набрав багато з-за шматка хліба ».

Надовго ученого не вистачило. В ніч з 14 на 15 вересня 1922 року його серце зупинилося. У радянські часи Сумцова спершу критикували у науковій літературі, а потім і зовсім припинили згадувати. Його твори, зрозуміло, не передруковували. Як і Яворницького, його віднесли до переліку «буржуазних діячів української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами». Лише з початку 1990-х його ім’я було відроджене.

ВАЖЛИВІ ПРАЦІ

Серед наукових видань Миколи Сумцова виокремлюють такі: «О свадебных обрядах, преимущественно русских» (1881), «К истории южно-русских свадебных обычаев» (1883), «Хлеб в обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886), «Научное изучение колядок и щедривок» (1886), «Коломыйки» (1886), «Культурные переживания» (1889–1890), «Писанки» (1891), «Разыскания в области анекдотической литера- туры» (1898), «Очерки народного быта» (1902), «Изучение кобзарства» (1905), «Современная малорусская этнография» (т. І, 1893; т. II, 1897), «Діячі українського фольклору» (1910), «Слобідсько-українські історичні пісні» (1914), «Слобожане. Історико-етнографічна розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918).

ЧЕРВОНИЙ КАТ

В’ячеслав Менжинський (1874—1934 рр.) – радянський державний і партійний діяч, учасник Жовтневого перевороту, нарком Робітничо-селянської інспекції (1919 р.), один із засновників НК, з 1926-го голова Об’єднаного державного політичного управління — політичної спецслужби, що спеціалізувалася на боротьбі з контрреволюцією, шпигунством та іншими чужими радянській владі елементами. Сучасні дослідники називають Менжинського одним з катів народу.

Запись Піонер українознавства та учений з європейською освітою: цікаві відомості про побратима Яворницького впервые появилась Наше Місто.