ЗАПОВІДЬ НА ВСЕ ЖИТТЯ

— Не хвались, нехай тебе люди похвалять, завжди
говорила мені мама, — згадує Михайло Васильович. — І це для мене заповідь на
все життя. Свого часу я намагався нав’язати її своїм дітям, можливо, це не
зовсім і правильно, але, здається, в мене вийшло. Пишаюся, що виросли
особистостями. Вони не пішли моєю протоптаною дорогою, що було б легше за все.
Але ж Господь набагато складніше цей світ влаштував. І якщо ти не вмієш читати
знаків, вважаєш все випадковістю. От я не розумію байдужих до дітей батьків. Я
розлучився, маю другий шлюб, але мої діти стали мені ще дорожчі, бо відчуваю
провину за те що я їм завдав болю… Таке відчуття прийшло невипадково, то певний
знак для більшого пізнання істини.

Або ось такий. Мені завжди дарують багато квітів, і я
безмежно за це вдячний глядачам. Але багато років я так шкодував, що ніхто не
дарує картин, яких мені не вистало в квартирі. Після вистав так хотілось
сказати: «Люди дорогі, якщо серед вас є хтось з художників, подаруйте мені хоч маленьку
картину». Працював тоді в державному театрі, бюджет був розписаний: аби на їжу
вистачало та дітей по гуртках розвозити. А зараз донька закінчує
театрально-художній коледж. Картини, про які я мріяв, доля повертає мені в
інший спосіб. Знаковий.

А щодо творчості, то Михайло Васильович вважає, що вона має жити у кожному з дитинства. Так і студентам говорив:

«Не важливо, чи будете ви акторами чи режисерами. Головне, щоб до всього ставилися творчо. Не буває нудної роботи, є нудне ставлення до неї».

БАТЬКО ДАВ БІЛЬШЕ, НІЖ СТО ВЧИТЕЛІВ

— Я безмежно любив і поважав свого батька. Він
повернувся з війни глухий, без обох рук і без ока. Це не завадило йому
виростити нас чотирьох. При цьому ніколи не позичав грошей, не просив, як зараз
нерідко це роблять здорові, але брудні зовні і духовно люди. Хоча всі ми від
народження рівні перед Богом, кожен нагороджений душею, та все залежить від
оточення, яке формує цю душу. Вона ж, як культурна рослина, треба доглядати,
чистити, плекати. Не всі витримують випробування життям, не кожному, на жаль, щастить
з оточенням. Я в цьому плані щасливий. І батько у моєму житті, як і мама, —
знаки особливі.

Михайло Мельник згадує, як після війни, маючи першу
групу інвалідності, батько не зламався духовно. Це був найвагоміший для хлопця приклад.
Одного разу він поїхав з батьком до Москви продавати мед, який той сам зібрав
на власній пасіці. Не маючи рук, він ліктями брав рамку.

На ринку до них підійшла жінка, і, побачивши продавця
меду, вирішила пожаліти його. Тоді Михайло вперше в житті бачив батька таким
сердитим. Він різко відповів москвичці, що не інвалід, а сам мед зробив і
привіз їм. Михайло назавжди запам’ятав ті слова, як знак ніколи не здаватись,
не жаліти себе ні за яких обставин. І повертався додому, сповнений гордості за
тата, за те, що має честь бути поряд з ним. Його село, до речі, із Беєво-Комуна
перейменували на Мельникове. Раніше б він помер від щастя, та тепер народному
артисту сумно – бо тут майже безлюдно, багато хат розвалилися.

КАРТИНИ ДЛЯ НАЩАДКІВ

Якось на день народження, який Михайло Мельник
відзначає 18 травня, йому прислали документ з архіву. Цей дорогий серцю лист
він зачитував присутнім ледве стримуючи сльози:

«18 мая 1942 года товарищ Мельник Василий Андреевич получил приказ от командира взвода заминировать поле на участке своего подразделения. При выполнении заданияподорвался на вражеской мине, его эвакуировали в госпиталь…»

— Ну от скажіть, що немає знаків на землі? – запитує
він у залу. – Важливий лист прийшов через багато років у важливий для мене
день. Чому я все життя батька так підношу? А кому ж, крім мене, це робити? Адже
я знаю, які б досягнення не мав, ніколи не дотягнусь до батькової слави. Для
мене він взірець на все життя. Він умів вселити віру, бути вдячним. До кінця
своїх днів згадував медсестру Єлизавету, яка виходила його у госпіталі,
надихнула на те, щоб він почав писати картини. Їх у нього більше двох тисяч, і
на жодній нема війни. То ж і я ставлюсь до будьякої війни, як пацифіст. Немає
нічого ціннішого від життя. Батькові картини — своєрідний знак нащадкам.

БДЖОЛА ЛЕТИТЬ НА ОСОБЛИВИЙ ЦВІТ

Якось Михайло приїхав на канікули до свого села, сів
на велосипед і гайда вулицями — щастя неймовірне. Не міг стримати почуттів і
закричав:

«Я люблю тебе, рідна земле!» І раптово затемнення, хлопець нічого не бачить, не чує, а до нього злітає рій бджіл. Злякався дуже, поїхав швидко далі. А коли розповів мамі про пригоду, вона сказала:

«Запам’ятай, сину, бджоли – це такий знак, що все життя, щоб ти не робив, навколо тебе будуть тисячі людей».

— А й справді знак долі, — посміхається народний
артист. – Навколо мене завжди багато людей, а ось такі творчі зустрічі дають ще
й наснагу. Взагалі ж для мене бджоли – це ще й ідеал суспільства: вони
виганяють трутнів і працюють далі. У нас є такий знаковий приклад, а ми не
беремо його до уваги.

І ще один знаковий момент згадав Михайло Мельник цього вечора. Коли він потрапив до одного з дніпропетровських театрів, дуже сердився, критикував його. Але тепер точно знає, що мав через це пройти. І дякує долі, що потрапив саме у той театр, що якби там все було добре, він би не створив свій «Крик». То особлива історія, та розповів народний артист не про неї, а про дуба. Кілька років тому, біля «Пузатої хати», що поруч з його театром, викорчували старе дерево.

Михайло Васильович вирішив на звільнене місце посадити нове: поїхав на Орлівщину в ліс, знайшов маленького дуба, з любов’ю, на колінах викопав його, привіз у місто. Та спочатку йому відмовили, бо місце вже призначалося для стоянки. Ціна питання склала півтори тисячі гривень, про які він давно забув, а дуб розростається, радує пишною кроною.

— Мене часто запитують, кому передам свою справу, — говорить наприкінці зустрічі Михайло Мельник. – Син, мовляв, не пішов моїми стопами, донька також. А все просто, мої дорогі. На мої вистави приходили мільйони глядачів, а працює ж ефект присутності. І ніхто не знає, в кому що проклюнулось з тієї чи іншої вистави. Людина спочатку може не помітить цього, та згодом якісь дивовижні речі у неї відкриваються. Вона може і забути про мене. Але те, що глибоко засіло в душі спрацьовує. Це те зерно, яке проростає без фізичного проникнення. Я знайшов цю відповідь і тепер не переймаюся. Мене хвилює інше. Я дуже люблю Україну, і прошу Господа повернути мене сюди у наступному житті. То буде найбільший знаковий дарунок долі.

Марія Кравець

Запись Нічого в цьому світі не буває випадково: життєва сповідь геніального Михайла Мельника впервые появилась Наше Місто.