14 жовтня Україна святкує День захисника. За цією датою – біль та сльози, діти-сироти, жах війни та важкі поранення. Чоловіки та жінки воюють щодня і захищають наш спільний рідний дім. Передає «НМ«.

У танку

Ми приїхали до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних сил України. Нас зустрічають поле, спека і танк Т-64. У Черкаському проходять навчання.

Важка техніка, багато військових, заклопотаних і серйозних. Але нас вітають із посмішкою, хлопці галантно подають руку, коли я намагаюсь залізти на танк, пригощають яблуками і жартують.

Танкові війська — основна ударна сила
в наземних операціях. Унікальне поєднання рухливості, захищеності та вогневої
потужності дозволяє вирішувати багато завдань.

У танку в мене перехоплює подих – не
уявляю, як тут вміщаються троє чоловіків. Я фізично менша за хлопців, але й
мені важко зручно вмоститися. А як же їм? Шлемофон танкістів має спеціальні
вушка для захисту від звуків пострілу та механічних пошкоджень, тож хлопці
жартома називають його чебурашкою.

— Я служу з 2016 року, — розповідає молодший сержант, командир танку, головний сержант взводу Микола Тихоненко. — Родина це сприйняла позитивно. А от дівчина мене не дочекалася. Їй було важко пережити, що мене завжди немає поруч. Екіпаж танку — це механік-водій, командир і навідник. Ми були на передовій, на другій лінії, стояли у бойовій готовності.

Коли стріляє «Град»

Чули, як стріляє «Град»? Бачили, як
сусіди розбирають по цеглинках свій будинок, знищений ворожими снарядами? Якщо
ні – вам пощастило, ви не знаєте, що таке війна. Але це не означає, що її
немає, навіть, якщо вона за кількасот кілометрів від вашого дому. БМ-21 «Град» —
реактивна система залпового вогню калібру 122 мм, яка нищить усе на своєму
шляху.

— Перший контракт у мене закінчився 2004 року. А з листопада 2015-го я знову в строю, служу у реактивному дивізіоні, — каже сержант Дмитро Телятніков. — Тоді всі масово йшли до армії. Близькі просили подумати, чи треба це мені. Я вирішив, що треба. Був у зоні бойових дій, працював на прикритті. Тут, у частині, у нас навчання та змагання з іншими бригадами у наводці, точності, попаданнях. Екіпаж «Граду» — це п’ятеро людей: водій-гранатометник, два заряджаючих, командир машини і навідник.

Не називати ім’я

У кожного з хлопців на грудях його
позивний. В одного він дуже промовистий, але одразу зрозуміло, що ця людина не назве
свого справжнього імені, бо частина життя залишилась там, за лінією
розмежування.

— Серпень 2014 року, — згадує чоловік. — У Луганську розпочались бойові дії. Так звані ополченці відловлювали місцевих і змушували або на себе працювати, або воювати. Далі почалося мародерство – квартири, машини. Довелось терміново вивозити родину, якісь цінні речі. Дорогою нас ледь не розстріляли. Ми з дружиною поїхали через Слов’яносербськ, а там декілька постів – сєпарський і наш. Кажуть, що працюють снайпери, треба об’їжджати, а як побачили речі в машині, говорять: «Ми можемо вас зараз розстріляти як мародерів». Дякувати богу, обійшлося, проїхали, але у Луганську залишились квартира і будинок, за ними доглядають знайомі. Коли місцеві намагались квартиру віджати, сусід сказав, що будуть проблеми, бо власник — водій генерала-ополченця. Тож квартиру не чіпали. Я служу з 2017 року, коли у Сєвєродонецьку стояла 93-тя бригада. Пройшов дві ротації. На жаль, через армію я розлучений. Причина? Час. Я — тут, сім’я – там. Діти вже дорослі, навчаються в Харкові.

Він був у полоні

Усміхнений сержант Олександр Мідлер з позивним «Патріот» зустрічає нас біля воріт. У хлопця неймовірні блакитні очі. Спокійно, із посмішкою він розповідає про те, від чого стигне кров у жилах.

— Загалом служу з 2012 року, — розповідає він. — Після строкової служби залишився на контракті. Люблю воєнне життя, тому і повернувся, вже днів двадцять, як відновився в армії, хоча мама відмовляла. Я був у Луганську, наш підрозділ першим тоді вийшов на кордон у складі 93-ї бригади. Потім були Іловайськ, поранення, контузія, полон. Спочатку нас привезли до Ростова, потім у Сніжне Донецької області. Не знав, чи виживу. Військовополонених били, катували. Ті, хто пройшов донецьке СБУ, з жахом згадують тортури. У поранених не було їжі, медикаментів, одягу. Тож мама, коли приїжджала до мене, привезла все необхідне, за що її ледь не розстріляли. Не вбили мене, тому що була зацікавленість в обміні. Той день пам’ятаю добре. Нас, двадцятьох, везли із зв’язаними руками у закритому автобусі. На якійсь нейтральній території нас зустрічали журналісти, священник і співачка Оксана Білозір. Нас обміняли на сепаратистів.

Людям простіше думати, що війна десь далеко.
Але вона поруч – щодня, щохвилини хтось вмирає за Батьківщину. Чимало моїх знайомих
загинули, один із них той, з яким ми були в полоні. Тож, не забувайте — ми на
своїй землі і ми не відступимо.

Чотирилапі військові

У кожної бригади є собаки і коти.
Часто їх привозять з передової. У 93-ї бригади є свій талісман – пес Борода. Він народився у Волновасі на початку війни.
Служив разом з 30-ю, 72-ю та 28-ю. Коли
ж холодноярці зайшли, у 2018 році, на Волновашський напрямок, бойовий пес з
ними міцно потоваришував і в кінці ротації разом з воїнами поїхав до
Черкаського далі служити у 93-й бригаді. Фактично був мобілізований. Пес дуже
лагідний, але до тих хто не носить військову форму ставиться з пересторогою.
Хоча врешті-решт цьомкнув мене у ніс.

Як психолог готував плов

Є люди, які не лише воюють, але і
допомагають психологічно. Нерідко саме вони приносять страшну звістку про те,
що загинув чийсь син.

Саме таким є майор Ігор Ушаков,
начальник групи цивільно-військового співробітництва 93-ї бригади, з позивним
«Добрий». «Я добрий, але не для всіх», — так про себе з посмішкою каже чоловік.

— Коли почалась війна, я пішов добровольцем по четвертій хвилі мобілізації 2015 році, потім підписав контракт, — згадує Ігор. — Пройшов курси офіцера-психолога. На передовій був неодноразово — Піски, Луганський напрямок. Пам’ятаю обстріли з гаубиці (тип артилерійської системи. — Авт.). Як офіцер-психолог, аби налагодити контакт, їздив по позиціях і готував хлопцям. Бо дуже люблю це, особливо кавказьку кухню. Якось готував плов, почався обстріл з «Градів». Ми встигли сховатися у підвалі. Потім я порахував, що від мангала, де був казан із пловом, до снаряду, який застряг у землі не розірвавшись, було лише 12 метрів.

Був випадок, коли близько десяти ополченців у шортах, шльопанцях та з автоматами бігали по полю, горлали і стріляли в нікуди. Вони були під дією наркотиків. Довелось їх ліквідувати. Хоча ми по рації викликали їх, щоб забрали тіла, ми не стрілятимемо. Але так ніхто і не прийшов. Відповідь була: «Это не наши, это ваши, мне они не нужны!» Як потім стало відомо, це була атака перед зарплатою. Командирам давали зарплату, а хлопців дурили, мовляв, візьмете цей опорник, буде зарплата і премія. Їх накачували наркотиками, а вищому керівництву казали, що тіла пограбували «укропи» і забрали гроші. З емоційних моментів – очі дітей, які живуть під обстрілами. У Гранітному нас розділяла річка, і окупанти стріляли по вікнах школи, аби психологічно давити на всіх. Серед завдань Ігоря Ушакова також робота з місцевим населенням, контакт з місцевою владою. І найважчий момент – відправка «двохсотих» додому. «Бували випадки, коли сам збирав хлопців у мішки, сповіщав рідних про те, що їхній син, брат помер. Це завжди важко, до цього неможливо звикнути», — каже Ігор.

У війни жіноче обличчя

25-річна Яна Забара — старший солдат
93-ї бригади, позивний «Полинь». 2018-го п’ятий Президент України Петро
Порошенко особисто вручив їй державну нагороду — орден княгині Ольги. Починала вона
починала воювати у добробаті «Карпатська Січ».

— Влітку 2015 року я легалізувалась у складі 93-ї бригади, — розповідає Яна. — Була на передовій, під Донецьким аеропортом. Мій батько також був мобілізований. Він просив мене не йти на контракт, але я не послухалась. Мама і досі нервує та намагається знайти способи мене залишити. Мені пощастило з колективом. Та попри закон про гендерну рівність, який вступив у дію, в наряди все одно доводиться напрошуватись. Доводиться чути: «Як це так, дівчину в наряд ставити? Ти що, будеш мити чоловічі туалети?» Хтось просто не бачить у жінці рівноправну особистість. Дратує, коли не тиснуть руку. Чоловіча компанія – всім потиснули, а мені ні. Але ж це певне визнання рівності! Яка різниця, яка в мене стать, якщо я можу робити певну справу? На жаль, і досі не всі посади доступні дівчатам на рівні законодавства. Але закон про гендерну рівність трохи покращує ситуацію.

Допомагають пісня та міцне слівце

Лейтенант,
прес-офіцер 93-ї бригади ОМБр Холодний Яр Олександр Галкін на псевдо «Птах», яке він отримав за вміння гарно співати.

— З 1 червня 2015 року був у добробаті «Карпатська Січ». Тиждень тренувань, а потім Первомайське, селище під Пісками, — згадує хлопець. — Мені було 24, коли я підписав контракт. Ми утримували позиції під Донецьким аеропортом. Через нашу позицію перестрілювались танки. Позиція неокопана тоді ще була, тому було лячно. В серпні ми перейшли на висоту Мурашник, де по нас стріляли «Гради», прицільно і неочікувано. Останній раз обстріл був на початку вересня, після півночі, ракет двадцять випустили – розвалили позицію, двох товаришів контузило. На щастя, нікого не втратили. Мені взагалі пощастило — жодного поранення. Я раніше не служив, був дуже далекий від цього. Мама сприйняла звістку про армію, як будь-яка мама. Особисте життя не складалось, бо я нібито не чуттєвий і не підтримую морально. Не знаю, що сказати людині, яка скаржиться тобі, що вступила в калюжу, а ти в цей час пишеш два некрологи — один на хлопця з яким ще декілька місяців тому жартував і сміявся біля казарми, а другий на чолов’ягу, який пройшов Чечню у складі УНСО та гарячі 2014-2015 роки, а після влучання ПТКР (Протитанкова керована ракета) єдина згадка про нього — це декілька дрібних шматочків тіла і кров на білому мішку, що лишився на місці де Механа вбило. Після такого інакше ставишся до буденних проблем. Тому зараз про стосунки не думаю. Загалом, робота прес-офіцера цікава, але є певні проблеми: по-перше — великий вал паперів, а по-друге — не логічність та застарілість багатьох норм. Армія довгий час була відстійником для людей, які не відбулися у житті. Та зараз усе змінюється, хоча й зараз є ще люди з низьким рівнем освіти і ерудиції. Після служби планую підтягнути англійську мову, отримати сертифікати, повчитись у галузі IT. Але зараз мені важко знаходити порозуміння з тими, хто поза військовим життям.

Фото Сергій БАРАНЕНКО

Запись 249 кілометрів від Дніпра до війни: історії, від яких стигне кров впервые появилась Наше Місто.