Щорічно 25 листопада не тільки в Україні, а й у всьому світі згадують жертв голодомору 1932-33 років. Ця трагедія торкнулась кожної родини та забрала життя мільйонів невинних людей. Історики й етнографи вважають голодомор страшнішим злочином, ніж просто вбивство, оскільки він був спрямований на винищення не лише фізичне, а й духовне.

Точну кількість жертв голодомору в Україні назвати неможливо. Всі документи або знищено, або сфальсифіковано. Це ж стосується і Павлоградщини.Але історики зазначають, що в ці роки загинули тисячі місцевих мешканців.

Голодомор винищив або покалічив населення різного віку. Третина всіх померлих від голоду – діти. Органи РАГСу Павлоградського району у 1933 році реєстрували приблизно 60% від загального числа смертей через велику кількість непохованих трупів, а також значну частку сільських жителів, які пішли до залізничного полотна і станцій, а там померли як невідомі.

З нагоди Дня пам’яті жертв голодомору кореспонденти сайту 5632.com.ua вирішили опублікувати спогади деяких мешканців Павлоградщини, в яких розповідається про трагедію українського народу. Стилістику, орфографію та пунктуацію авторів збережено.

Уродженець села В’язівок Кальченко Іван Євсейович, 1925 року народження:

– Мені тоді було 8 років. Голод був такий, що люди людей їли. Сидів дома. Мама напече коржиків із лободи і приказує, щоб я не виходив із хати, бо можуть з’їсти… Я тоді ще був малий, але знав, що були такі випадки. Ми всі пухлі були.

Якось прийшов додому батько і каже мені, що на лимані лежить дохла коняка. Ми пішли туди вдвох і почали обрубувати куски м’яса, потім почали збігатися і інші люди. Кожен поспішав одірвати шматок собі і сперечалися між собою за ту дохлятину.

Уродженець села Кочережки Гончаренко Федот Федотович, 1919 року народження:

– Я добре пам’ятаю той голод. Ми жили в Кочережках. У нас була сім’я – 6 чоловік: дід, бабуся, мама, батько, брат Іван і я. Від голоду померло троє. Дід з бабусею померли зимою, а брат дожив до весни, наївся молодих колосків і помер. Мені пощастило, я вижив.

Пам’ятаю, як ходив по селу той комітет. З собою вони носили такі штирі, якими пробивали все, що можна було пробити – сіно, ширяли в землю (може що закопане), простукували підлогу. А ще вони носили мітли, якими вимітали зерно – забирали під мітлу. У нас забрали навіть горох і квасолю, хоча його було зовсім мало.

Я всю зиму ходив на поле – збирав мерзлу картоплю і буряки на ріллі і тим жив. Люди в селі ходили пухлі, мерли прямо на ходу. У балках викопували велику яму і звозили туди мертвих. Скидали на кучу і все, як на скотомогильнику. На моїх очах відвезли живого дядька – нашого сусіда.

Їздили активісти восени і забирали все підряд, а зимою їздили забирати мертвяків. Колись зайшли до хати нашого сусіда, то він уже не вставав і видно було, що він скоро помре. Тоді їхній головний сказав, що давай забирати, бо завтра здохне і прийдеться нам знову їхати за ним. Його забрали. Ні він, ні його близькі не противились, бо були зовсім немошні. Так його і закопали живим.

Коли через багато років помер той дядько, не хочу навіть називати його ім’я, який вимітав зерно, то йому люди в могилу положили мітлу, щоб він і на тім світі мести нею не переставав.

Я прожив важке життя. Голодовки, війна, два з половиною роки у концтаборі у Бухенвальді, а там було таке пекло, що я тепер і пекла не боюся. Бог розсудить, бо ми і його забули. Може тому ми так і живемо.

Мелешак Василина Іллівна (1901-1985рр) зі слів дочки Баклаєнко Євдокії Василівни, жительки с. Богуслав:

– Розповідала мені моя мама Мелешак Василина Іллівна. Був голодомор, люди вмирали: де йшло там упало, вмерло од голоду. Ховали, як не в погребі, так в хаті. Прорубували долівку і ховали. Їли те, хто де що знайде. Взимку, після оранки, на колгоспному полі збирали і їли мерзлу картоплю. А літом копали цибульку з пролісків, з очерету, їли солоденькі шпичаки. Їли все, що попадеться, аби тільки не вмерти. Ще їли млинці з кураю – ладеники. Товкли в ступі насіння з кураю, добавляли з соняхів білу серцевину, доливали води і пекли млинці. У кого була корова, то молоко на пополам з водою перемішували і кип’ятили. Так і виживали.

Їжу відбирали наші руські поліцаї. Ходили із рушницями і відбирали в кого що було. Люди ховали їжу у ями, в печі.

Пухли від голоду, ногами не могли ходити. У маминій сім’ї вмерли дочки Катерина і Галина.

Це були страшні роки. Багато людей від голоду померли. Ніхто їх не почитав, не поминав. Були такі сім’ї, в яких всі вимерли. Одна жінка навіть потопила в криниці своїх дітей, бо нічого було їсти. Вона не хотіла бачити, як вони страждають. Мені дуже шкода цих людей. Я дуже хочу, щоб ці страшні роки не поверталися. Щоб люди більше не знали, що таке голод. Найстрашніша смерть – голод.

А так згадує цей період Марія Чабанець:

-В 1933 році був страшній голодомор. Їсти не було чого і не було грошей, щоб купити. Люди пухли, багато мерло. Щоб хоч якось прожити, їздили на Кавказ, міняли свій одяг на крупу. А активісти ходили по будинках, забирали одяг, роізні вироби з глини, везли на базар і там продавали, люди їх боялися і самі все віддавали. Вони втавили сітки і ловили горобців, щоб поїсти, їли коней, жаб, траву. Жили босі голі і голодні.

Вивозили на підводі мертвих і ті, що ще були напівживі прямо в яму. Один хлопчик ішов пухлий його поклали на підводу і потім кинули у яму, а може він, ще й вижив би. Це були такі страшні часи, що й згадувати важко. Ходили на роботу, було поскидають сорочки наберуть у них ячмінь, а коли йдуть додому то заберуть. А приходили пізно о 12 годині ночі, їли дуже погано. Якщо залишилась у кого корова, то надоють трохи молока у глечик, а останнє доливають води і кидають крупу, оце і все, що їли.

…Сусіди було покрадуть курей і везуть на Кавказ, щоб грошей одержати, або самим з’їсти, за це їх повбивали.

Села Павлоградщини занесли до так званих «чорних дошок»

Численна кількість опухлих селян лежали безпомічні. Кожного дня забирали нові трупи. А держава вимагала виконання плану. Наступним кроком радянської влади стало застосування так званих «чорних дошок». В числі перших до цього списку було занесено Вербки (перед судом постали голова сільради і його заступник, двоє голів колгоспу), а згодом й Межирічі. Ці села були позбавлені можливості навіть ловити рибу в річках, що протікають біля них, полювати, збирати гриби та ягоди в лісах. Вони були оточені військами і приречені на повне вимирання.

У таких нелюдських умовах селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Вони залишали насиджені місця й виїздили по одному або цілими сім’ями на Донбас, в Росію, на Кавказ, Білорусію, до Західної України, де був не такий сильний голод. Щоб припинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися військові загони. А без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання.

Під час голодомору на Павлоградщині доходило і до трупоїдства

Мешканці Павлоградщини неодноразово розповідали про випадки трупоїдства. Наприклад, у Богуславі жінка каже, що, разом з сестрою, з’їла мертву матір.

І такий випадок не єдиний.

«Громадянки Кудрицький Ольга і Феодосія з січня місяця по 27 березня встигли з'їсти трьох осіб: чоловіка 36 років, сина 12 років і дівчинку 4-х років. Вона була взята на виховання.

Останній труп заманили під виглядом продажу гасу. Колгоспниця Пшенична, з'явившись в зазначений будинок з метою отримання за квасолю гасу, була почастована обідом і в процесі розмов їй запропоновали пошукати в голові, і в момент шукання була накинута мотузка. Її удушили.

Виявлено розрубаний труп на шматки, який знаходився в діжці в засоленому вигляді, не виявилося голови, кистей рук і стоп обох ніг, які були з'їдені одночасно з печінкою, селезінкою і вмістом грудної клітини», – йшлося в секретному листі облздраву.

Постраждали жителі всіх населених пунктів Павлоградського району

«Восени 1934 року стали давати по 5-10 кг муки на двір. Яке це було щастя! Муку цілували, пригортали до грудей, поливали сльозами. Тоді й берегли ту муку, по-трішки їли. Варили рідкий суп з галушками. Ця мука була для людей невеликим порятунком».

Щоб ліквідувати проблему кадрів, в Павлоградський район у 1934 році прибуло 200 спеціалістів – в 37 сіл і 87 колгоспів. Та це аж ніяк не розв ’ язувало виниклу проблему. За даними М. Куліша («Голод 1933 р. на Україні, Дніпропетровськ-Мюнхен), в селі В’язівок Павлоградського району вимирали, як і повсюди, цілими cім'ями, не злічимо. Тому, наприклад, в це село після голодомору привезли з Москви близько 100 сімей.

Протягом березня – квітня 2008 року було проведено опитування мешканців району, старше 75 років. За їх свідченнями було з’ясовано, що від Голодомору 1932-1933 років постраждали жителі всіх населених пунктів Павлоградського району.

Стаття підготовлена за матеріалами книги краєзнавця та історика Юрія Ляшенко «Нариси історії Кожережок»