Велике інтерв’ю про дитинство в Ужгороді, чемпіонське “Динамо”, збірну СРСР, Валерія Лобановського та сучасний футбол Йожеф Сабо – один із тих, хто творив історію київського “Динамо” на полі, а згодом продовжив працювати у футболі вже як тренер. У великій розмові зі Sport RBC.UA він згадує непросте дитинство в Ужгороді, перші кроки у футболі, чемпіонські команди 1960-х, виступи за збірну СРСР, роботу з Валерієм Лобановським та власні принципи, яких дотримувався протягом кар’єри. Окремо Сабо говорить про сучасний футбол, підготовку молоді та клуб, який називає своїм.
“Мама була для нас усім”
– Йожефе Йожефовичу, яким хлопчиком ви були? Ви народилися в Ужгороді в непростий час та зростали у великій родині. Які спогади про дитинство залишилися найяскравішими?
– Дитинство припало на воєнні та повоєнні роки. Тоді Ужгород переживав складні часи: змінювалися кордони, змінювалося життя. Нас у родині було багато, а батька я майже не пам’ятаю. Його ще до 1941 року забрали до угорської армії, згодом він опинився в полоні, повернувся в 1947-му, а помер у 1951-му, коли я був малим.
Старші брати були значно дорослішими за мене. Дехто вже працював та приносив зароблені гроші мамі. Вона тримала родину разом, розподіляла кошти, дбала про всіх. Спочатку ми жили у власному будинку, але згодом обставини змінилися, і родина опинилася в казармі – у двох кімнатах. Було важко… Коли згадую маму й братів, досі хвилююся, сльози завжди навертаються. Вони замінили мені батька й навчили дисципліни та відповідальності.
– Коли футбол став для вас чимось більшим, ніж дитячою розвагою? Хто був вашим першим справжнім наставником?
– Ми жили неподалік заводу, біля якого був стадіон. Спочатку я просто бігав там із хлопцями та ганяв м’яча. Згодом з’явився тренер Золтан Дьєрфі. Він узявся за мене серйозно, приділяв багато індивідуальної уваги й учив найпростішого: як правильно бігти, бити по м’ячу, рухатися на полі. Але найважливіше – він привчив мене до дисципліни. Я мав приходити на тренування вчасно й виконувати те, що він вимагав. Навіть коли вже став відомим футболістом, я навідував його в Ужгороді, допомагав, якщо була така потреба. Я пам’ятаю, хто дав мені перші знання, і ніколи цього не забував.
– Чи сумнівалися ви, що зможете пробитися у великий футбол? Адже родині потрібні були гроші, і мама хотіла, щоб ви працювали.
– Я не скажу, що тоді довго розмірковував про майбутнє. Життя було таким, що треба було допомагати родині. Коли я потрапив до юнацької збірної Закарпаття, мама сказала, що футболу досить і час іти працювати. Їй було складно утримувати велику сім’ю.
Тоді Золтан Дьєрфі прийшов до нас додому й переконав маму, що з мене може вирости футболіст. Він пояснив, що в мене є здібності й треба дати мені шанс. Мама погодилася, і після цього я повністю віддався футболу: тренувався щодня. Школу я закінчив не повністю – після сьомого класу навчався у вечірній школі, бо футбол уже займав майже весь мій час.
– Як відбувся ваш перехід із ужгородського “Спартака” до київського “Динамо”?
– Я ще був зовсім молодим та грав за ужгородський “Спартак”. Мене помітили, і зрештою до Києва забрали мене, а також Андрія Гаваші й Василя Турянчика. Усе відбулося дуже швидко: за нами приїхав якийсь генерал, і ми всі разом вирушили до столиці літаком.
Я був наймолодшим у родині, тому мама дуже переживала. Вона навіть приїжджала до Києва, хотіла забрати мене додому (змахує сльозу – прим. автора). Їй було важко відпустити найменшого сина. Але поступово я почав грати, з’явилися заробітки, і я міг допомагати мамі. Так почалося моє доросле футбольне життя.
“У “Динамо” я відчув, що ми можемо бути першими”
– Ви дебютували за “Динамо” в матчі проти лондонського “Тоттенгема” 1 червня 1959 року. Що пам’ятаєте про той день?
– Я тоді ще не до кінця розумів, куди потрапив і що на мене чекає. Приїхав із Ужгорода – молодий хлопець, для якого футбол уже став усім. Пам’ятаю саму гру, темп і те, наскільки багато доводилося бігати. Після матчу до мене, знесиленого, підійшов Юрій Войнов та сказав, що з мене може вийти хороший футболіст. Я запам’ятав ці слова на все життя. Войнов був досвідченим гравцем, виступав на великих міжнародних турнірах, тому його оцінка для мене мала величезне значення.
– У 1961 році “Динамо” вперше виграло чемпіонат СРСР та перервало тривале домінування московських клубів. Як команда повірила у власні сили?
– Тренер В’ячеслав Соловйов постійно повторював нам: “Хлопці, ви найкращі”. У ті роки московські команди мали великий вплив, а до киян часто ставилися як до другорядних. Ми це відчували. Але поступово зрозуміли, що можемо конкурувати й перемагати. У нас були хороші футболісти, сильний характер та велике бажання довести, що Київ теж може бути першим. Для мене те чемпіонство було особливим: воно показало, що “Динамо” здатне змінити звичний порядок у радянському футболі.
Йожеф Сабо у “Динамо” (фото: архів ФК “Динамо” Київ)
– Пізніше команду очолив Віктор Маслов, якого вважають одним із футбольних новаторів. Якими були ваші стосунки?
– Маслов багато змінив у команді, але в нас із ним були серйозні розбіжності. Я був дисциплінованим футболістом: не пив, не курив, і вимагав такого ж ставлення до справи від партнерів. Мене непокоїло, що деякі гравці почали зловживати алкоголем, а це впливало на команду. Я казав про це прямо, сперечався з тренером і, зрештою, вирішив піти.
Можна по-різному оцінювати тренерські методи, але для мене головним завжди були порядок та професійне ставлення до футболу. Мене так виховали мама й брати. Пам’ятаю, як у дитинстві одного разу прогуляв уроки, а вдома мені пояснили, що так робити не можна. Ці настанови залишилися зі мною на все життя.
– “Динамо” тричі поспіль ставало чемпіоном СРСР у 1966–1968 роках. У чому полягала сила тієї команди?
– У нас був сильний склад, але важливими були також характер та взаємна вимогливість. Я часто намагався підбадьорити партнерів. Пам’ятаю матч у москві, грали чи то проти “Спартака”, чи то проти “Динамо”, коли ми програвали після першого тайму в два м’ячі. У роздягальні всі були знервовані. Я сказав: “Хлопці, ми ж команда. Невже не можемо відігратися?”. Після перерви ми вийшли й перемогли – 3:2. Звичайно, я не стверджую, що завжди був єдиним лідером, але не боявся розмовляти з партнерами відверто. Хотів, щоб усі розуміли: футбол не закінчується після невдалого тайму, треба боротися до кінця.
Йожеф Сабо і партнери у 1960-ті виграли чимало титулів (фото: архів ФК “Динамо”)
– Хто з партнерів по «Динамо» справляв на вас найбільше враження?
– Мені дуже подобався Віктор Каневський. Це був технічний центральний нападник із хорошим відчуттям м’яча. Він умів обіграти захисника завдяки фінтам та рухам, а не лише за рахунок швидкості. Хорошим футболістом був і Віктор Серебряников – витривалий, працьовитий, але його кар’єрі заважали особисті проблеми. Можу згадати й інших партнерів, із якими ми багато пережили. Юрій Войнов теж відіграв важливу роль у моєму становленні. Він не просто сказав мені добре слово після матчу – він допоміг повірити, що я можу вирости в серйозного гравця.
Збірна СРСР та чемпіонат світу
– Ви виступали за збірну СРСР, грали на великих турнірах. Наскільки складно було закріпитися в національній команді?
– Конкуренція була дуже серйозною. Я відчував, що футболісту з Києва потрібно доводити свою перевагу особливо переконливо. У збірній було чимало гравців із московських клубів, були й представники інших республік. Водночас це був великий досвід: ти тренувався та грав поруч із найсильнішими футболістами країни. Я вважаю, що мав хороші якості для виступів на міжнародній арені – швидкість, витривалість, готовність багато працювати й не уникати боротьби. На жаль, травми неодноразово заважали мені показати все, на що я був здатний.
– Що найбільше запам’яталося з чемпіонату світу 1966 року?
– Передусім – рівень суперників та сам масштаб турніру. Я почувався добре й вважав, що можу грати на найвищому рівні. Але в матчі проти збірної ФРН я дістав серйозну травму ноги. Пам’ятаю епізод із Францом Беккенбауером: я пішов у підкат, він перестрибував через мене, але все ж наступив мені на ногу – і я отримав перелом. Попри це, я дограв той матч до фінального свистка, оскільки замін тоді не було, після чого вже не міг виходити на поле. Загалом, травми супроводжували мене протягом кар’єри – я був жорстким у боротьбі, не боявся йти у відбір, і часом за це доводилося дорого платити.
– Вам доводилося зустрічатися з легендами світового футболу, зокрема з Пеле. Що відчували в таких матчах?
– Це були зустрічі з футболістами найвищого класу, і кожна давала досвід. У ті роки міжнародні поїздки збірної були зовсім іншими, ніж тепер. Ми перебували під постійним наглядом, самостійно майже нікуди не могли піти. Під час закордонних турне з нами їздили представники КДБ, які контролювали гравців. Зараз важко уявити, наскільки обмеженим було особисте життя футболіста в таких поїздках. Але ми були частиною системи й мусили з цим рахуватися.
– Завершення вашої кар’єри у збірній виявилося непростим…
– З часом я почав втрачати швидкість – а для мого стилю гри це було важливо. Треба чесно розуміти, коли ти вже не той футболіст, яким був у найкращі роки. На кар’єру впливали й травми. Звичайно, я хотів би, щоб усе склалося інакше, але у футболі не можна повернути час.
Відхід із Києва та фінал єврокубка
– Після “Динамо” ви грали за луганську “Зорю”, а потім – за московське “Динамо”. Чи шкодували, що залишили Київ?
– Я людина образлива, і конфлікт із Віктором Масловим сильно на мене вплинув. Я перейшов до “Зорі”, де ми добре виступали й могли боротися за найвищі місця. Згодом мене кликали повернутися до Києва, але я відмовився. Мені було важко переступити через образу. Пізніше до мене приїхали Лев Яшин та Віктор Царьов, сказали, що мене хоче бачити в московському “Динамо” Костянтин Бєсков, і я погодився на переїзд. Але у москві мені довелося жити в готелі, без сім’ї, тож із часом я зрозумів, що цей етап добігає кінця.
– У 1972 році московське “Динамо” дійшло до фіналу Кубка володарів Кубків, де зустрілося з шотландським “Рейнджерс”. Як ви згадуєте той матч?
– Перед фіналом я висловлював тренеру Костянтину Бєскову свої сумніви щодо одного з рішень у складі – зокрема, мене переводили в центральну вісь, а на місце центрального захисника мав виходити Володимир Долбоносов. Усі розуміли, що суперник сильний у верховій боротьбі, а наш центрбек, м’яко кажучи, не дуже добре грає головою. Але тренер свого рішення не змінив, й у підсумку матч склався для нас невдало: ми поступалися, пропустивши три м’ячі до початку другого тайму (причому два з них – якраз через Долбоносова), потім скоротили відставання до одного м’яча й наприкінці дуже тиснули.
До фінального свистка залишалося хвилин сім (враховуючи доданий час), коли на поле масово вибігли фанати “Рейнджерс”. У підсумку матч було зупинено, і залишено в силі рахунок на користь шотландців. Пам’ятаю, їм трофей навіть у роздягальні прямо там вручили… Звичайно, прикро було, але ми нічого не змогли вдіяти.
Загалом же я поважав Бєскова, але не боявся сказати йому, якщо вважав, що рішення було неправильним.
– Коли ви зрозуміли, що час завершувати кар’єру?
– Я втомився. У мене була сім’я, діти, а я жив у москві в готелі. Та й фізично вже не міг грати так, як раніше. Треба вміти вчасно зупинитися й визнати, що швидкість та сили вже не ті. Я вдячний футболу за все, що він мені дав. Не можу сказати, що шкодую про кар’єру. Я завжди намагався грати чесно, багато працювати й бути корисним команді.
Тренерська робота, «Динамо» та збірна України
– Як ви готувалися до тренерської роботи?
– Ще під час виступів у москві я пішов на тренерські курси й отримав диплом. Пізніше продовжував навчатися, відвідував заняття, слухав лекції. Також ми їздили до Нідерландів, дивилися футбол, спілкувалися з місцевими фахівцями. Я розумів: якщо хочеш тренувати, потрібно постійно вчитися, а не покладатися лише на досвід гравця.
– Що було найважчим у роботі тренера?
– Найважче – контролювати себе. Коли команда програвала, я навіть не завжди відразу заходив до роздягальні. Мені треба було пройтися коридором, заспокоїтися, “остигнути”, й лише потім говорити з футболістами. Я міг бути дуже вимогливим, але розумів, що не можна принижувати гравця й говорити все, що спало на думку, в момент злості.
Для мене основою завжди була ігрова дисципліна. Якщо партнер відкривається на вільному місці, його треба побачити й віддати передачу. Якщо футболіст не рухається після пасу, не пропонує себе знову, команді важко створювати моменти. Цього я вимагав і від себе під час кар’єри, і від гравців, уже коли став тренером.
– На початку 1990-х ви очолили “Динамо” в уже незалежній Україні. Що вважали найважливішим у побудові команди?
– Потрібно було зібрати футболістів, які підходили команді, і створити колектив із чіткими вимогами. У кожного клубу є основний склад та запасні гравці, але місце в команді не може бути гарантованим без роботи. Я дивився на техніку, фізичну готовність, розуміння гри та ставлення до дисципліни. Мені важливо, щоб футболіст умів діяти в один-два дотики, бачив поле, розумів, коли віддати пас, а коли загострити гру. Технічні здібності самі по собі нічого не гарантують, якщо гравець не працює на команду.
– Ви неодноразово поверталися до “Динамо”. Чому клуб знову звертався саме до вас, коли потрібно було терміново змінювати тренера?
– У клубі знали мене, мої вимоги й те, як я працюю. У певні моменти команді потрібен був тренер, який міг швидко взяти на себе відповідальність. Я не завжди прагнув повертатися на тренерську лаву, але якщо клуб звертався, то розумів, що від мене очікують результату й порядку.
Йожеф Сабо в часи тренерської роботи (фото: ФК “Динамо”)
– Ви працювали й зі збірною України на початку її історії. Якою була та команда?
– Ми намагалися зібрати сильних українських футболістів та створити команду, здатну конкурувати на міжнародному рівні. Були гравці з хорошими якостями. Наприклад, Віталій Косовський вирізнявся швидкістю й міг загострити гру з флангу… У відбірних матчах нам неодноразово бракувало зовсім небагато. Я досі вважаю, що в деяких зустрічах суддівські рішення впливали на результат. Але тренер має аналізувати й власну роботу: не можна пояснювати все лише зовнішніми обставинами.
– Якими якостями, на вашу думку, має володіти молодий футболіст?
– Насамперед технікою, швидкістю мислення та фізичною готовністю. Особливо це стосується центральних півзахисників: вони мають уміти і відбирати м’яч, і починати атаку, і підключатися вперед, і завдавати ударів. Важливо не просто віддати пас, а відкритися, запропонувати себе знову, побачити продовження комбінації.
Водночас я не вважаю, що колишній футболіст може відразу очолити команду лише завдяки своєму імені. Тренерської майстерності потрібно вчитися. Треба проходити етапи підготовки, слухати інших, набиратися досвіду й розуміти, як працювати з людьми.
Лобановський, сучасний футбол та «Динамо» сьогодні
– Ви були близько знайомі з Валерієм Лобановським. Якими були ваші відносини?
– Ми дружили ще до того, як він поїхав працювати до “Дніпра”. Лобановський був людиною непростою, упертою, але ми могли відверто говорити про футбол. До речі, я познайомив його з майбутньою дружиною Адою… Згодом, коли ми обидва працювали тренерами, я часто радився з ним. Він міг підказати, як краще організувати команду, як підготуватися до суперника.
При цьому завжди наголошував: “головний тренер – ти, і саме ти відповідаєш за результат”. Це була правильна позиція. Лобановський мав виняткове футбольне чуття й багато розумів у грі. Так, його тренувальні навантаження були дуже важкими, але команда під його керівництвом грала на високому рівні.
– Що найбільше змінилося у футболі від ваших часів до сьогодні?
– Змінилися швидкості, фізична підготовка, мислення. Сучасний футболіст має швидко приймати рішення, грати в один дотик, постійно рухатися й брати участь як в атаці, так і в обороні. Сьогодні команда повинна захищатися та атакувати всією командою. Мене засмучує, коли футболіст віддає передачу й зупиняється, не відкривається знову або не бачить партнера у вигіднішій позиції. У футболі важливо не просто володіти м’ячем, а розуміти, що робити далі. І, звичайно, потрібна ігрова дисципліна.
– Ви часто критикуєте сучасний український футбол. Що непокоїть вас найбільше?
– Найбільше – підготовка молодих футболістів. Мені здається, що багатьом бракує техніки, фізичної готовності та розуміння гри. Водночас треба пам’ятати, що в Україні триває війна. Частина дітей та підлітків виїхала за кордон, тренується в інших країнах, і це впливає на розвиток нашого футболу. Ми маємо думати про тренерів, дитячі школи, умови для підготовки та про те, як повернути молодь до українського футболу після завершення війни. Без системної роботи з юними гравцями сильна національна команда не з’явиться сама собою.
– Ви стежите за “Шахтарем” та європейським футболом. Що вважаєте показовим у сучасній грі?
– У “Шахтаря” є талановиті молоді бразильці. Коли вони грають у єврокубках, видно, наскільки серйозно ставляться до кожного епізоду: швидко повертаються після втрати м’яча, допомагають обороні, працюють на команду. В українському чемпіонаті інколи можна побачити, як футболіст після втрати м’яча зупиняється – але в єврокубках такого не пробачають. Мені подобається футбол, у якому є швидкі флангові атаки, обіграш один в один та сміливість загострювати. Але все це має поєднуватися з дисципліною.
– Що для вас сьогодні означає київське “Динамо”?
– Це мій клуб. Я за нього переживаю й хочу, щоб він знову грав на високому рівні. Я бачив різні покоління “Динамо”, знаю, скільки праці стоїть за великими перемогами. Клуб має зберігати свої традиції, але водночас постійно розвиватися, виховувати футболістів та давати їм правильну підготовку.
– Яким би ви хотіли залишитися в пам’яті людей?
– Я хочу, щоб пам’ятали, що я завжди віддавав футболу все, що міг. Я грав за “Динамо”, за збірну, працював тренером та намагався робити свою справу чесно. Звичайно, були невдачі, були матчі, у яких нам не щастило. Але я ніколи не виходив на поле з думкою, що можна не боротися. Футбол дав мені дуже багато. Я вдячний своїй родині, тренерам, партнерам та всім людям, які допомогли мені пройти цей шлях. А головне – я й досі переживаю за “Динамо” та український футбол.
Юрій Громов, спеціально для Sport RBC.UA.
